Сокіл зник за виднокраєм,
і дуби, мов чаклуни,
з вітром в полі пеленають
сни у вітах давнини.
Варить кош куліш завзято,
сіль та перець — до смаку...
Наливайте чарки, браття, —
я вам казку розкажу.
День пройшов, пройшла годівля.
Сива, зморена Вдова
запустила на ночівлю
злидня Прошку-москаля!
Хліб дала, дістала сало,
цибулину до борщу...
А воно вночі насрало
біля Образа в кутку.
Мила сива, витирала,
прала ткані рушники,
а воно ходило й срало
на могили, у садки.
І Вдова та затужила,
все молила Небеса,
щоб його нечиста сила
як підсвинка запекла!
Якось раз розлогим шляхом
проїжджав козак Іван.
Всипав славно гречки ляхам
та й вертав в козацький стан.
Та Вдова як зголосила:
"Визволяй мене, козак!
Я не маю більше сили,
обісре весь світ русак".
Той кацап собі танцює,
зводить руки догори:
"ВСЬО РАВНО ВСЕХ ЗАВОЮЄМ,
ЧТО НЕ НАШЕ — ТО СГОРИТ!"
От Іван що було духу
як вперіщив русака —
прорубав його від вуха
аж до шостого ребра!
"Це тобі, москаль, за хату,
за могили та садки.
Будеш ти довічно срати
біля печі в сатани!"
Он Сріблястий вже завзято
гострить ріжки угорі...
Годі, хлопці, будьмо! Спати!
Знову битва на зорі!
Майстерно! 
