Чимдуж хутчіш, надалі і від мене...
Адже ти не захворієш, квітонько.
Я помираю од зорепаду кволо.
Тобі ця доля не зарадить йняти...
займатися полум'ям поцілунку.
Кохати свою вроду в ньому..
Тримайся і посміхайся, зараз і нарази...
ти маєш, і лицаря, і всесвіт на списі.
А я лишень ті вбогі лучисті зорі.
Та нащо ж ти мене знаєш іще?
Начхай же у лице і мною витри.
У тебе он таке багаття є.
Ах, шукаю я каяття і нема ніде.
Зомлілий, убогий та нехрещений...
Мовчки тремтячими руками аккорд..
Чумацьким шляхом зорь щезлий...
Не відшукати його серед музи.
І серед струн жертовна маячня.
О, дівчинко, я віддав тобі всесвіт...
А ти обрала лани кріпацькі у пана.
Яка це глибока й невимовна рана.
Нерозбірливі, розсипчасті, закляклі...
прокльони і сльози кохати тебе лячно.
Як падаюча зірка не вимовить бажання.
А я знаю таки про що я мрію, та й годі!
Ніколи нам не бути поруч, звісно що ні!
Ми будемо ковзати на стрілках годинника...
І потопати у неквапливому старішати лайні.
Ти матимеш життя, якого тільки й варта.
А я зомлію як та троянда, що не розквітла.
Заперечення і приречений, насичення...
Розпухли і щоки мої і очі, я є омріяний.
За обрієм можливо серед долонь зорь.
Ми побачимося, о, все моє серденько...
Чи моє серце це забагато сяйва з небес?
Можливо я нічого вже й не займаю...
Я всього лиш сміюся крадькома у пітьмі.
І зорі так мені блищать, що я не ховаюсь.
Всього лиш нехрещений і убогий, зомлілий.
Я тепер зі мрією, сердешний у вир місячний..