Врочиста мить, лунає гімн святковою,
Панує тиша у рядах випускників,
І лише стукіт сліз, що падають додолу,
Виказує печаль вчорашніх школярів.
Стою, а спогади зринають знову:
Ще перший дзвоник, перші вчителі,
І перше покарання за розмови,
Уроки, списування, перші помилки.
Сусід по парті, ручка із чорнилом,
Ще перші погляди, симпатія, любов.
Ще сотні зошитів, диктантів і помилок,
Дзвінки й уроки, що повторюються знов.
А зараз – знову, наче першачки,
У білих бантиках і фартухах,
Колись усміхнені, сьогодні ми
Вже розтираєм сльози по щоках.
Востаннє сумно так лунає дзвоник,
Довкола плачуть друзі, вчителі;
І розумію я, що не верну ніколи
Уже прожиті золоті шкільні роки.
Оценка поэта: 5 Да, со школой раставатса грусно. Но теперь...прошло всего 2 с половиной месяца и ничего не осталось от грусти. Новая жизнь, новые друзья, увлечения... Красивый стих!
Альбіна Кузів відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
да... я тебя прекрасно понимаю... хотя у меня прошло уже полтора года... но все равно воспоминания остались....
Да, со школой раставатса грусно. Но теперь...прошло всего 2 с половиной месяца и ничего не осталось от грусти. Новая жизнь, новые друзья, увлечения... Красивый стих! 
