0. до правди світла
з чужих шкарлуп народ прозрів
й про пам’ять предків заволав,
щоб явили рідні нам святі скрижалі,
в яких від мавпи до вождів народу опис:
як навчило вбивство трупи пожирати,
для хліба землю колупати,
тварин у рабство хомутати,
як перевтіливсь арій в косака,
як сколоти сунули на схід,
як з волинян-древлян слов’янство розповзлося,
як уграм Русь накинули вкраїнці.
проснулась правда й судить всіх сусідів,
час на сході нищить схід.
горду Русь згадав в собі народ.
земля ця — книга тисячі племен,
ми ж спадкоємці книги і землі.
1. вирoдoк мавпи
жерці сліпої віри на правду брехали
та бородатий люд до полум’я привчив:
збились думкою у купу — відьмак на купу сів,
не хліб насущний — родичів поїли.
гординя із тваринності людей зліпила.
на згадку предків відкопали:
шастала за ящерів дрібнота пращурів,
та ящірки од вибуху зими заклякли мертво,
живі лиш хто в землі й воді сховались.
ми нащадки тих плодів, що з дерева упали,
з лісів у гори подались об камінь руки розвивати,
бо сухо холод випив кров у лісу,
а менш дерев — то більше злоби.
коти людей на четвереньках виїдали,
та люди встали з палками у стадо —
ці виродки прадавніх мавп.
мертвяк сліди на попелі лишив.
живі щурів повиїдали влітку
й на тьму тисячоліть загналися у воду,
та спрага знань поперла в суходіл,
у тріщини якого всі скидали кістяки —
майбутній доказ існування.
дозрілий мозок взяв ломаку —
прорідив стадо для розминки
й з каміння зуби наколов,
коли на задніх лапах всі стояти вчились.
ці мавпи ще назвуть себе людьми!
дерев’яку вбивства вигострив палючий.
поперлись нащось в холоднечу,
де богом став вогонь.
розум лихо наточило,
з каміння розум наточив знарядь.
в снігах мордатих задушили,
бо в них неспокій в душах був,
хоч сила в жилах клекотала.
для бесід щелепи зрівняли,
з нудьги казок повидумляли.
надерли шкур із братства менших,
халуп й кумирів натворили,
нетямущих виїли сусідів —
так мавпа стала людожером,
в три скачки родивши розум
дрімучих предків нашої землі,
якою проходимці сунули в сніги,
Волоські гори перелізши.
лягли кістьми в земельку спочивати,
знісши кладку черепів,
щоб було де вченим колупатись.
наплодили в краї п’ять племен,
коли нарешті розтопило льодовик.
2. льодова вічність
навічно землю лід скував.
віки минули — лід минув.
та хвилі криги здерли шкіру із землі,
струмки піску намили під Полісся,
Стрибог же глини пил надув під чорнозем
(наш найдорожчий дар богів).
моря був наші випив льодовик,
Землі вся північ дзеркальцем була для сонця,
людині холод остогид
і крижані пустелі,
де світло сонця різало у вічі,
яке із пилу трав родило море,
в цім морі жирували травоїди —
стада коней, оле ́нів, зубрів, мамонтів там копошіли,
на північ влітку, взимку — в вирій.
гнобитель їх один хижак — людина.
щоб велетнів із хоботами убивати,
мурахи предків збилися у купи,
понаробляли довгі жала,
бо дуже зжерти їм когось хотілось.
вождем у велетнів була найстарша мати роду.
від них мурахи взнали про богиню-матір —
в додачу до вогню нове пізнали божество.
тулили житла із кісток,
із них творили зброю та кумирів.
на зиму трупів наскладавши в лід,
ростили думку роду від неробства,
й вогонь казки їм шепотів.
його молили про повернення небесного вогню,
і так пізнали богом Сонце.
росли-роїлися роди,
щоб скластись в бога-плем’я:
роди мінялися жінками,
жінки були нових казок рознощик.
та час минув, од велетнів лишивши казку.
траву в степу великім гризли зубри,
а люди гризли трупи їх,
бо жерти треба — треба когось вбити,
не чули ще тоді «не вбий».
і люди Вогнебога годували кізяками.
а череп зубра був кумир.
як завжди: треба вбити,
щоб мать кому молитись.
на житло й одяг з трупів дерли шкури
двоногі найстрашніші хижаки.
тварин зганяли родом до провалля,
списами смерть творили.
людей так рід враз нищив зубрів рід,
щоб роду зиму пережити
між мерзлих мертвих туш.
метелика павук теж любить в павутинні,
бо кожен жерти мусить щось.
хижак — з казок упир.
нам крові смак з тих пір
в глибинах людства вкоренився.
і в гори дерлись племена —
було і тут кого поїсти.
хтось з них там лука натягнув,
бо вгору тяжко бігти.
й зима в печері — не таке страхіття.
3. людина й оленина
коли в нас танув лід правічний,
то до морозу додалася мокрота,
яка на смерть бурульками шерстистих вкрила
і снігом трави привалила.
в низинах настікалося боліт,
із них на вітрі ліс затріпотів.
шерстистих час минув,
їх замінив олень північний,
що рив копитом сніг,
щоб пашу їсти, де ніхто не міг.
безрогі вчились у рогатих,
за ними сунули в степу,
земля де пашу вивергала:
з теплом і зеленню — на північ,
і знов на південь гнали завірюхи
стада оленів і стада людей.
за оленем встигати тяжко —
і лижі винайшов бігун.
оленячі повадки, їхні звички
людина знала краще, ніж себе.
підкрастися до стада з луком тяжко,
бо здобич нюхом, слухом, зором
убивцю легко помічає.
тому двоногі ждали мандрів їх
на північ й південь двічі в рік.
в човнах засівши в річці в очереті,
вбивали з стада всіх, кого могли.
а слабші нижче за водою
на берег трупи витягали,
живих безжально дорізали,
із вбитих шкури розпинали,
складали в купи мертвечину.
і плем’я все купалося в крові,
а кров була найвищим щастям.
роздерши трупи на шматки,
щоб відпочити від роботи,
на зиму харчу раді,
всім родом ситість святкували.
мороз беріг їм рештки трупів,
на трупах рід весь зимував.
весною ж знову біля річки
мандрівників чекали хитрі вбивці.
також трощили птицю, рибу, зайця,
мишей та їхні кубла виїдали,
в які на зиму зносилось зерно.
менших себе сітями ловили.
із шлунків вбитих жерли
іще не перетравлену траву.
та «олень» й «харч» були єдиним словом.
………………………………………………..
(продовження літопису до наших днів на жаль не дожило.)
ID:
114110
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 28.01.2009 23:11:29
© дата внесення змiн: 15.01.2013 19:15:41
автор: Роман Колесник
Вкажіть причину вашої скарги
|
