В мерехтінні зірок.
В нетерпінні думок.
В ядовитім сичанні подруг
(бо ж жінок).
В колі замкнутих просторів,
вічних замків
на серцях,
що до них
не прокласти шляхів.
Не вкусити граніт
недозволених знань,
не втекти від безглуздих
душевних страждань.
Поспішати на дзвін,
віддавати уклін
поколінням,
що не преклоняли колін...
В недозволенім сні,
недожитій весні,
недоречно шукати
вину у вині.
Наші предки від болю
втікали в пісні.
Ну а ми...
Усього лиш на дні.
І можливо, мене
завтра стратять за то,
що любила людей,
як не любить ніхто,
що втискала в вірші,
як у тісне пальто,
ті слова і думки,
що проймуть до кісток
хоч когось в цьому дикому світі...
Світі зміни думок,
мерехтіння зірок,
і сичання подруг -
незбагненних жінок...
Недоказаних слів,
і дурних помилок...
В цьому світі, який не змінити...