Магнолії пахнуть в зеленому парку
І птахи співають весняних пісень.
Присів сивий дід посидіти на лавку,
Згадати життя, пригадати усе…
Він довго зажурено міряв очима,
Голубку біленьку, що рядом була.
А чорна ворона їЇ все гонила
І гнала подалі, бо рядом жила.
Подумалось діду:«Голубка біленька –
Це перша дружина, що Бог мені дав,
Вона була ніжна, гарненька, маленька,
Мене так кохала, та я не кохав.
Дружина з війни мене дуже чекала,
Просила у Бога для мене життя,
За мене ночами сльозу проливала,
Боялась, що з пекла нема вороття.
Завжди відчувалась її дивна сила,
Яку пояснити не міг я тоді,
Молитва її була сильна, як крила,
Мене захищала в бою від біди.
Вернувся із фронту живий і здоровий,
А діти маленькі уже підросли.
Та я - біс в ребро, був такий гоноровий,
Пішов по жінках відпочить від війни.
Знедужала жінка і скоро померла,
Не довго за нею у серці тужив,
Подумав – життя! Все, мабуть, так і треба,
Собі іншу пташку швиденько зловив.
Та пташка давно вже за мною дивилась –
Літала, шукала до мене підхід.
А я, як хлопчисько у неї влюбився.
Вона ж всередині була наче лід.
Красива й холодна, жорстока, недобра,
Довбала мене своїм дзьобом в висок.
А я все гадав, це ворона – чи кобра?
Жахався її непростих витівок.
Усе шкереберть у житті полетіло,
Я став інвалідом, роботи нема,
Ворона моя краще жить захотіла,
Від мене швиденько назавжди втекла.
Один залишився. Не знаю як жити.
Дивлюся на білу голубку у ніг,
На серці так сумно, аж хочеться вити,
Чому я в житті зрозуміти не міг
Такі прості речі як щастя, як доля,
Чому я, голубко, тебе не зберіг…»
Успіхів вам завжди і у всьому 
