Ти так дивитись любиш у садок
Як осiнь заплiтає свiй вiнок,
У спорi з листям грає сяйвом фарб,
Вплiтає в листя золотавий скарб.
В повiтрi пахло маревом жоржин,
Дивуючись,спинився часу плин,
В одне сплiтались тiл легкi вогнi,
Вiдображались тiнню на стiнi.
Ти мрiяла, що вас у рай несе,
Ти так хотiла, отже,мала все.
Погасло свiтло-наче згас весь свiт.
То був лише даремних мрiй полiт.
Ти думала,що це-дорога в рай,
Лiтала за далекий небокрай,
Бо час спливав сльозою по щоцi,
Ти обрала синицю у руцi.
I ти вдавала,що це- справдi Вiн-
Та мрiя,що iз глибини глибин,
Єдиний,Перший,вартий тисяч прав,
Хто ж у тобi мрiй пагони зламав?
Ти вiддала йому своє життя,
Ти знала,що не буде вороття,
Не змиють сум нi сльози,нi вода.
Спитай себе:що вiн тобi вiддав?
Де вiн знайшов такi п'янкi слова?
Здавалося-природа ожива
Ти вiддала усе - що й не могла,
Неначе й вiн тобi дав свiт тепла.
Як нiжно вiн в лiлеях рук топив,
Вiн їв тебе i пив, але ж не жив.
Шукала з шалом у очах тепло,
Але давно їх снiгом замело.
...Не золото у листi, швидше - мiдь.
Що грала добре аж до сліз болить,
Так гірко пізнавати дивну річ-
Ніколи вже не прийде перша ніч...
