(Переписка з К.В. на уроці укр. літератури)
1) моє послання
Я дивлюся у відчинене вікно.
Раптом, птаха дивовижна сіла,
Підвіконня зайняла своїм прекрасним тілом,
Дивиться на мене, ніби все одно
Їй хто тут сидить.
Дивно, їй не лячно,
Що я можу встати
І вхопити ї за прекрасні крила,
І тримати у руках досхочу,
Годувати й пестити її.
Птаха починає
Чистити свої зелені крила,
Ні, рожеві чи червоні...
Втім, ті крила взагалі барвисті,
Наче кольори в химерному намисті.
Хвіст вкриває все пташине тіло
І, буває, птаха вся зникає
В дивнім лісі, що являє отой хвіст,
Що, немов ряхтить, у місячному сяйві,
Розкриваючи квіткові пелюстки.
Птаха все сидить і дивиться на мене
І лице її здається надто вже знайомим.
Певна я, що птаха буде вічно
Сидіти і мовчки говорити
Про якісь небачені світи.
2)відповідь К.В.
Скажи, (ім\'я), чи тобі не гидко
Дивитись в очі вогкі
Заслинених, пихатих блюдолизів,
Що віршики про квіточки складають,
І рушники, й нечувану любов.
Або ж коли усміхнене дитя
Почне з тобою грати в символічність
Та самовпевнено глузує й необачно
З відвертим і завзятим шовінізмом.
Або ж коли звірятко миле і тендітне
Зайдеться реготом бурхливо-громовим,
Й таким постане гидким і потворним,
Що гірко плачуть ангели над ним. (Шекспір)
Чи може, як чуттєві лицеміри,
Почавши бавитися в почуття,
Навіть не розмірковують, чи справді
Вони хотіли те відобразити,
Що легко так з очей злітає штучних,
Ще й ктива зморшка посеред обличчя,
Що могла б з усмішкою асоціюватись,
Проте, скоріш, виховує відразу... і співчуття
До вбогих духом пластилінових калік.
А чи не моторошно бачити людину,
Що з тупістю широконосих мавп
Гостинно жалюгідність демонструє
У обмін на цукерки інородців
(Та інших, хто блюзкірство полюбляє
У виконанні м’якотілих жабенят).
Також з тобою, подруго, удвох
Ми зневажаємо попсовиків вітроголових,
Й акселератів-диваків, що за браком розуму
В одежах нігерів розігрують дитячі казочки...
У світі релігійної розпусти!..
P.S. А щодо птаха, то не знаєш ти птахів
Цьому не треба корм – ти простягни лиш руку.
(Але як будеш самовпевненою вкрай –
Він заспіває з тяжкої розпуки,
І зникне крізь небесний водограй,
І більше ти його не вгледіш просто неба).
Він сам з’явивсь до тебе, пам’ятай,
І будь-кои повернеться до тебе.
А ти лишень вікно не затуляй,
Тоді чи вдень, чи місячної ночі
Його побачиш знов, і згубиш знов
... Коли розплющиш очі...
Хоча, хто знає, що то був за птах?..
Можливо, марево, можливо, сновидіння,
Звабливий демонічний знак,
Або породження небесного склепіння,
Чи символічне втілення особи...
Чи не ознака це весняної хвороби?..
3)моя відповідь
Мені так дивно, як воно можливо
Так розуміти той наплив думок,
Що ввесь мій мозок полонив звабливо.
Ти ж зміг все осягнути... Полохливо
Читала я рядки твоїх вимов.
Ні, не можливо те! Як ти вгадав
Отой безмежний океан
Всіх моїх мрій, переживань,
Який плекала в спогадах бажань.
20.03.2002
ID:
1752
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 18.05.2004 18:09:01
© дата внесення змiн: 18.05.2004 18:09:01
автор: Candy Lane
Вкажіть причину вашої скарги
|
