Вона сиділа за столом, обхопивши голову руками. ВОНИ Її не чули, а Вона мовчала… «Самогубці – слабкі люди. У них немає сили боротися з проблемами.» Ні, це не так. Самогубці – сильні! Не кожен зважиться на такий крок. Тут потрібна сила. А Вона сильна. Вона зробить це… Зробить… І… зробила.
Вона не любила життя? Життя їй набридло? Ні! Їй було цікаво, що відчувають ВОНИ. Вона хотіла, щоб ВОНИ мучилися, каялися, карали себе, почувалися винними.
ВОНИ прийшли. Постояли мовчки, опустивши очі донизу, знизуючи плечима. І… розійшлися. У своїх справах.
ВОНИ раділи весні, купували нові речі, святкували свята, їли улюблені страви, закохувалися, іноді плакали. Та не згадували про Неї. Ніколи…
І Вона заплакала з неба холодним рясним дощем. Та ВОНИ не побачили Її, не почули! ВОНИ знову відвернулися від Неї, як і раніше, закрилися широкими різнобарвними парасольками. І все…
Їй нестримно захотілося закричати. Але ГОЛОС… Його не було. Адже Вона сама від нього відмовилась… Тоді… Мовчки…
