"Го-о-о-рррррррри-и-и!" Перкалаба
Ото не перестаю чудуватися тими людьми, з якими зводить мене своєю ласкою пан Біг. Все не звикну до того відчуття, яке виникає, коли людина тільки-тільки зачинає втворяти перед тобою свою душу. У мене тоді усе всередині перевертається і тремтить, ніби ввели у кров якийсь дивний лік, аби перевірити на практиці, як би він мав подіяти.
Тож, на разі, стою перед прочиненими дверима ще однієї людини і непереборно хочу ділитися тим, що виникає в мені від споглядання того, що бачу у тій щілині дверної пройми. Якби”м могла, то просто б сіла та й пустила то чуття сюди риданням. Не розпачем, а просто, ніби гірським потоком Прута. Так ні ж, сі прозорі потоки примушують писати і виношені емоціями сльози спішать перетворитися в словеса.
Ніби жиєш у цьому світі, на сій землі, дотикаєшся з іншими тілами, контактуєш, балакаєш і – НІЦ! Бо що є Людина без Душі? Таки ніц... Не є людини. Лиш тіло... Ото і є наукою, аби не прогавити тої хвилі, коли душа має хотіння виказати себе і промовити :”Ади! Я є! Чудуйсі!” І я таки встигаю злапати той мент і... Чудуюся. Як вперше!
Хто зна, що може стати ключем, аби душа втворилася? В сему випадку не помогло ніц – ані спільні поїздки, ані всілякі веселощі, ані яка допомога одне одному, ні печена бульба біля ватри, навіть не глибокі розмови за моїм круглим лозяним столом. Нє-е-е! То важко пояснити.... потаємну Суть Людини. Но! Та спробую.
Він миє лице в джерелі, пирхає навсебіч щастям і, раптово,не дивлячись, запускає пригорщу зимної води просто мені в обличчя! Ох! Схлипую. А з нутра, моя Суть стає в стійку : „Прокинься! Розплющ очі! Лови!!!”
Я посміхаюся.
Він іде по майже рівній дорозі до гір і вже видко, як його Суть прокидаючись смачно потягується.
„Ого-го-го-го-гой!” – гойкає щосили.
То байдуже, що навколо незнайомі і якісь троха дивні люде, бо він в сю мить – Живий!
Він співає пісень, немов молиться своїй Суті, що є також Суттю Гір. А я згадую слова Хоткевича про Довбуша і знаю, що опришки колись були саме таким.
На деякий час основою Суті є вода, повітря, йти, несамовито гойкати у власній абсолютній тиші і відчувати Життя.
Ковток, подих, крок, крик, тиша, Бог.
Він цитує Франка, Лепкого, народ і себе – сплітаючи то все у дивну косу туго перев”язану стрічкою своїх власних переживань. Я – чую. І від того волосся моє на цілому тілі стає дибки! Бо Суть виходить тембром голосу в його очі, руки, рухи та думки, що вискакують десь з-під серця, а не з голови.
Він сміється, наче гора пускає по собі каміння – котитися додолу, і страшно від того гуркоту, а далі – стає смішно зі свого, такого дитячого, переляку. І Суть його визирає з дитячих спогадів, наче солодкий льодяник.
Він ще такий молодий, а Суть його – стара та мудра, виривається з погляду доріжками зморщок.
Він оточений людьми, увагою, словами, справами, а його Суть сидить одиноко на лівому плечі і завжди грає на дримбі, ніби плаче.
Він голий купається в холодному потоці, змиваючи з себе неіснуючі гріхи, а Суть його вірно лежить на землі вишиванкою та шкіряним чересом терпеливо очікуючи свого часу.
Він лежить горілиць, позамикавши себе на усі можливі металічні блискавки, а Суть його, протестуючи, вимагає дивитися на зорі і жартує з ним у снах!
Він вибігає на пагорб з розкинутими, наче крила, руками і голосно гукає: „Я газда сих гір!!!!!!!!!!!” І видко, що Суть його у сю мить є ним...
І я вірю йому.
Так! Він – газда сих гір!
І най я часами знаю, що буде далі, мені зараз байдуже. Бо я пішла вдолину, а він – т”горі...
Не стрималася, і з самого низу гойкнула до нього своєю Суттю :”Га-а-аз-до-о-о!!”
Маю надію, що почув...
Йок!
ID:
188638
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.05.2010 16:48:51
© дата внесення змiн: 09.05.2010 16:48:51
автор: LaLoba
Вкажіть причину вашої скарги
|