Слав Бога, що родився в Україні!
Слав землю й матір - за сина свойого,
Який на небі тобі дасть спасіння,
Кров і піт змиваючи в Дніпро!
Ти хто? Ти каторжник нового віку,
Що йде сліпий і по чужих слідах,
За спиною карбуючи помилки
Стираючи слова на скрижалях…
Твоя земля вже пуп’янком набухла,
Та затягнулась вже її весна.
Як лебідка кайданами скута,
Рве тіло вириваючись вона.
А під холодною, ще мерзлою корою
Б’ється серце – гаряче і живе,
Старі дерева скорчились від болю -
Їх сльоза тебе не омине.
Із сліз прозорих, із дзеркал сваволі
З болем виростала там трава -
Рання, молода, собі до волі
Пробивала шлях – і так росла!
У неба очі полум’ям горіли,
Рвались жили з тріском – чув грозу?!
Коли нечисті людей твоїх морили,
Воно пекло, топило їх в гробу!
А ти тепер - приймак Європи!
Дань історії - квіти і вінки!
На чорних плитах виписані кров’ю
Слова пошани – пишні та пусті.
Твоя земля напружила всі м’язи,
Її тіло рветься і болить…
Кричить. Очі повні від образи.
-Діти! Де ж ви? Допоможіть!
Відкрий ти вуха поки ще не пізно,
Бо серце стане як горіх…
Вставай, іди ! Тепер навмисно
Розплющуй очі – переміг!
Перемагай, свого добийся,
Розпалюй літо у серцях!
Для них, для рідних твому серцю,
Позич ти пісню в солов’я.
Якщо один ти – лиш під руку вітер,
То хай він твої крила розпрямля!
Голову твою добром укриту
Лісами та морями омина…
Слав Бога, що родився в Україні!
Ти́́дитя її, що літо принесе!
Не бійся бути тим єдиним –
Хто матір через пекло проведе
У РАЙ…
ПОСПІШАЙ!
чудовий вірш, та хотілось б стислості в нім трохи. ні, в нім не може бути чогось зайвого, просто стиснувши, він (мені так здається), був би більшого напору, втім так теж годиться!
Ковила відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Спасибі!!!
