День зірвався, мов листя від зойку зими,
входить ніч обережними кроками.
На одинці з тобою залишились ми,
Україно моя синьоока!
Притулися до мене, печалі відкрий;
розкажи, що твоє серце змучило;
і забудеш нещастя хоча б до пори
під словами й думками жагучими.
Вітер, сльота, хуртовина,
тужний хміль.
Ти – моя Україна,
щастя й біль.
Ти дивилась повз мене, тамуючи біль,
ти шукала розради у спогадах.
Твоя мудрість гірка од святої журби
і отруєна псевдо - свободою.
Бачу: судна до нас наближається мить;
небо повне голодними круками.
Весь цей світ лицемірний до біса летить,
та тобі простягну тверду руку я.
Все минає, все гине...
Стій! Зажди!
Ти – моя, Україно,
назавжди!
Ти приходиш зі світу розпусти і зла;
а зі мною, на жаль, обережна ти.
Та дарую я щиро частину тепла –
все, що в серці моєму збережено.
Ми з тобою так близько, але в самоті,
і не варта нічого проникливість.
Чом же знову ідеш до своїх ти катів,
а мені не бажаєш довіритись?
Чия ж у тому провина
і чий гріх.
Ти – моя Україна,
а не їх!
День зірвався, мов листя від зойку зими;
ніч дивилась очима суворими.
На одинці з тобою залишились ми,
та ти слова мені не промовила.
Проводив до дверей я тебе, мов на бій,
від світання не мав собі спокою.
Може, врешті, набридне мовчати тобі,
Україно моя синьоока!
Знову од відчаю гину,
"живучи".
Не корись, Україно!
Не мовчи!
12 – 13. 11. 2009.
