Не судіть надто строго - це перша серйозна проба пера в прозі :)
----- ----- -----
Вона ніколи не дивилась у дзеркало після заходу сонця. Відводила погляд від того шматка виглянсуваного скла, бо знала, що не побачить там нічого, окрім стін, обклеєних побляклими шпалерами, добряче потертого дивана, безглуздо помпезного журнального столика у стилі бароко та рудого кота, що мирно дрімає на підвіконні поруч із миршавою петунією.
Після заходу сонця вона ніколи не знаходила себе в отій пошарпаній кімнатці, що відображалась у дзеркалі...
В той день його Удача явно влаштувала собі вихідний. З самого ранку все полетіло шкереберть: будильник не задзвонив вчасно, кран із гарячою водою лиш сердито гуркотів і плювався іржавою рідиною, улюблену краватку заляпав зубною пастою ("треба ж було додуматись чистити зуби "при повному параді!")... А прямуючи на зустріч з інвесторами, він умудрився тричі застрягнути в пробках, пробити колесо і "мило побалакати" із працівником ДАІ, котрому з якогось дива не сподобались лампочки у фарах його "Лендкрузера".
А зараз він стояв на пероні і дивився як ховається за поворотом останній вагон останнього на сьогодні потяга, який мав відвезти його до золотих ялтинських пляжів та теплих обіймів коханої...
Вона любила приходити на вокзал і спостерігати за всіма отими людьми, котрі сновигали туди-сюди з валізами, спортивними сумками, корзинами і просто дамськими сумочками, і не звертали на неї жодної уваги. Багатьом вона давала імена, із виразу обличчя та одягу намагалась вгадати, куди вони їдуть, чим займаються в житті, про що зараз думають. Їй потрібна була ця гра для того, щоб відволіктись від думок про дзеркало, в якому вона знову не побачить своє відображення сьогодні ввечері...
Він одразу помітив дівчину, що спостерігала за ним, сидячи біля фонтану.
Щось таке було в її погляді, що змусило його здригнутися. Що це? Відчай... Смуток... Самотність... А може, безмежна ніжність і нерозтрачене тепло... Він думав, таке буває тільки в казках та дешевих мелодрамах, що їх з ранку до ночі дивляться сусідські бабусі. Все його життя - чіткий розрахунок, він ніколи не покладався на випадковості, не вірив у фатум чи у карму, чи як там воно ще називається, а тут... Він був безсилим перед поглядом дівчини, що мовчки спостерігала за ним...
Вона зловила на собі погляд незнайомця, але не знітилась, не відвела очей. Вона відчула оту його завороженість, і захотіла, щоб так тривало вічно, щоб їхні погляди ніколи не уникали один одного. Вона таки наважилась підійти до нього.
- Знаєш, я завжди знала, що ти будеш саме таким, - у вокзальній метушні її голос продзвенів срібним дзвіночком. - Ти не шкодуєш, що потяг поїхав без тебе?
- Я ніколи не шкодуватиму про цей день, бо він подарував мені тебе...
Того вечора вона побачила в дзеркалі відображення чоловіка і жінки, що були найщасливішими у цілій галактиці.