Забирайся. Забий на ключ.
Молотками його забий,
Цей зіпсутий водою сургуч
На двох коліях. Перелий
Краплі меду у пару сну,
Запотіли шибки уві сні.
Я осліпла тебе знайду.
Забирайся. Сказала – ні.
Тільки дах. Тільки дикий сказ.
І розмова - найменше зло
Там, де неба звучав перифраз,
Як барвисте блискуче лото…
Як казки, як терпіння слонів,
Як забуте ім'я. Перекреслене
Все минуле, теперішнє, стверджене,
Все, за що ти колись погорів…
Забирайся. Тут вихід усюди.
Не забути тобі смак трави,
Не побачити в дзеркалі правди,
Не зустріти тіней своїх. Груди
Зовні стали як поле. Веди
Я стомилась, як все, рятувати
І врятованих кидати знов.
Як тебе, друже мій, лікувати?
Чи травою прогнив твій остов?
Наркоман. І наркотик твій в тобі
Забродив. І немає мети.
З дня у день ти плетешся з роботи
Із бажаннями спокій знайти,
Про відключення нервів і думки,
Про страшне та невпинне життя…
Так ти бачив мене. Серця стуки
Народили в тобі каяття.
Не кури…Я не прошу – благаю,
Я не хочу втрачати тебе!
Без твого наркотичного раю –
Моє пекло на фон відійде…
_______________________________
Кожен з нас знає, де нам хапнути,
Кожен бачить, де водний лежить.
Жоден з нас – наркоман. І цикути
Нам суспільство дає на щомить.
Ми вдихаємо випари газу.
Ми підкорено тлієм в брехні,
Ми всі хворі на дивну проказу…
Ну а ліки? Забуті на склі
Там, де чисті слова не скидались
На розчищений жовтий сніг,
Де дітьми ми з віршів дивувались
І дзвенів переможний сміх…
Час іде. Підминає століття
Під лискуче черево своє.
Я боюся вести в лихоліття
Свої кроки. Їх не обмине
Передерта роками мармиза
Дикорослого бур’яна…
Та людська, смертю названа, криза
Зазіхає на моє ім’я…
Та твого не поглине! Мій друже!
Ти потрібен життю! В унісон
Всі ми дихаємо. Глянь… он там ружі
Обіймають твій сірий балкон,
Он волошки пробились крізь грати…
Он у полі залопотів мак…
Ми не маємо прав задувати
Світлоносний духовний маяк.
______________________________
Поцілуй мене. Чуєш? Як вперше…
І забудь поцілунок. Засни.
Зверху вниз, знизу вверх. Дзвенить шершень.
Полікуй тепер ти мої сни.
