- Ніч. Свіже повітря… нарешті вибрався… куди я біжу??? І чи треба бігти?... небо мовчить… але посміхається кривою либою Чумацького шляху, водночас непомітно підтираючи сльозу Юпітера. Забігаю в останній тролейбус, захекано обшукуючи кишені в пошуках копійок… щось є.. але чи вистачить? Бачу вільне місце і прямую до нього… Вже сівши, питаюсь у подертого чолов*яги.
- Не зайнято?
- Для тебя – конечно же нет.
- Ти! Знову! Як…
- Не спрашивай… я устал повторять… нельзя убить самого себя.
- Я вірив що зможу… але…Спосіб є, я знаю. І ти також.
- Случится чудо?
- Тільки одне може вбити тебе, і для мене це давно не чудо, затям собі.
- Хорошо, хорошо. Окей. Только она может избавить тебя от меня, или наоборот, меня от тебя. И никто иной. Банально, неправда ли? Только мне то что до этого? Пусть так, но позволь тебе напомнить.. ке.кхе…
- Ти щось недуже… Сильно я тебе мабуть приклав. Он кров’ю плюєшся, бідолаха-ха-ха.
- Иронизируешь? Ну-ну. Фигня. Заживет, вот увидишь. Но как ты можешь быть уверен в том что двигаешься в правильном направлении? А помнишь… как она быстро выходила из аськи? Это тебе ни о чем…
- Знову за старе.. облиш краще. Це вже мене ніяк не цікавить. Взагалі НІЯК. Ти втратив свій вплив. Хахха-ха – спитай краще чому вона ще не проводжала на потяг рожевою хустинкою, а потім спитай сам себе – хто взагалі любить прощатись?
- Мда… Ты неисправимый. Но подумай все-таки про путь… Ты думаешь, что сам его выбрал?
- Шлях…до чого ти ведеш…куди я йду… чи їду..ти мав на увазі тролейбус?!!! Я не знаю який номер, куди взагалі він прямує, куди везе мене! Мені просто був потрібен транспорт… що ж робити, капєц… І якої милої я вжив це незнайоме раніше слово О_о….
- Может ты сошел с ума? Вероятнее всего так и есть… но слушай.. если ты действительно такой упертый, или безнадежно больной… там сумка справа от меня… в боковом кармане пистолет… я не могу достать.. чертова рана. Дальше ты знаешь, что делать.
- Не рухайся… я сам.
- Дійсно, бокова кишеня. Старий тролейбус рухався у невідомість ночі за звичним маршрутом і покликом загублених душ. Руки перестали тремтіти, серце чомусь скінчило свій галопуючий танок і почало битись рівніше, промайнула і зразу ж зникла думка про пафосність моменту, яку натомість замінила інша – про знайомий до болю синій колір на теплому тлі обличчя. Погляд окинув напівпорожній салон, крапля поту впала на підлогу, а десь далеко одна із мойр з подивом підняла очі і подивилась кудись у вікно. Все це зайняло якісь долі секунди, після котрих я підійшов до кабіни водія, вистрілив в повітря і вимовив так, щоб було чутно всім пасажирам, додавши характерний жест і інтонацію з одного звар*йованого трейлера:
- МИ ЇДЕМО ДО ЛЬВОВА.
[далі може бути, а може і ні>