Вітер шмагає темними пасмами ночі… десь попереду є межа між морем, небесами і берегом. Той, хто може її розгледіти – вважає себе щасливим, а той, хто все життя вдивляється в морок, - вважає щасливими тих хто вже побачив…
…відчувається похмура байдужість хвиль, котрі раз за разом торкаються нижніх кінцівок..моїх? Неважливо. У гучному маскараді оточуючих звуків можна почути будь-що… тільки не себе самого… навіть спробувати кричати вважаю за зайве - звукові вібрації не передадуть нічого, лише загубляться у піску, чи потонуть в темній солонощі невідомого «попереду».
…незрозуміла тривога і очікування чогось… начебто хорошого… ятрить схиблене на уяві мрійника єство… читаю символи задом наперед і навпаки, але ніц не розумію… сьогодні вдень різнобарвний метелик майже сів на мою руку, коли нерухомо стояв, продаючи квитки на фестиваль «схибленої алкоголем ейфорії». Але не сів. Мабуть, подумалось мені, він вважає що в мене вдома ще живе отой жовтогарячий Catocala nupta. Дурні думки… всі інші давно видув отой вітер з моря…
…а люди.. а люди – щасливі. Всі. Поголовно. Натовп гуляє, слухає виступаючих артистів, п’є. Знову і знову…кожен хоче урвати собі шматочок літа, відчути справжню несправжність… розбавлене вино, підозріла горілка, купа знайомств з «настоящими кєнтами на все життя», «справжнє кохання» на одну чи дві ночі, правда, повиваляне в пилюці і п’яне, але то нічьо. Кожен знаходить тут щось своє… точніше те, що й очікував. А більшого і не треба… і від того їхнього «щастя» спочатку нудить і вивертає, а потім з’являється жах. Жах того, куди вони всі йдуть… і тягнуть за собою багато кого… може і мене в тому числі…
А вранці помічаєш цікаві речі…
Ви знали, що сліди на піску, залишені однією людиною, змиваються дуже швидко і не залишають по собі нічого, крім гладенького піску. А сліди двох людей карбуються в цій землі довше, ніж самотні?
…я також не знав.
