Погляд спрямований в Небо сумний та тривожний…
Птах десь летить в далечинь, по щоці ллю:ця сльози…
Смерть через гори зустріне її й поховає.
Чому вона одинока? Чому помирає?..
Мокра сльоза покотилась з вуст їй на руки…
Тиша навкруг, та її переповнюють муки…
Серце тремтить, а Душа все кричить безперервно:
Хочу Я встати, піти… та здається даремно…
Погляд сумний, але сильний все дивиться в Небо
Їй не вдається боротись,їй все не приємно…
Має надію й бажання не втрачене жити.
Але навіщо?! Цього ,мабуть, не зрозуміти.
Повна енергії, руки Вона опускає…
Розпач приходить й пустоти у серці тривають…
Вона розчарована. Більше ніщо не цікавить.
Їй не цікаве життя, а воно все триває…
Небо зсувається,хмари темніють все більше…
Вітер кричить,він співає десь сумную пісню.
Так! Ось , нарешті заплакало небо, ридає…
З шумом красивим сльози по тілу стікають
Очі вона опустила нарешті додолу
Руки піднесла до Себе, до Неба, до Бога …
І посміхнулась. Душа заспівала щасливо:
Я буду жити! І хай не помре ця надія!
