І хто сказав , що осінь – не митець
Що опадає листя і життя.
Хтось вигукнув про себе : «це кінець»,
Закреслив літній день календаря.
Надівши чоботи від гидкості калюж,
Старе пальто у сірому півтоні,
Крокує тінь й незграбно капелюх
Зриває через вітер на пероні.
Він лає день, роботу і погоду,
Гнівиться сам, що осінь наступає,
І очі втупивши в асфальтную дорогу,
Бурмоче так, що й Бога дорікає.
Сковало серце від вітру і морозу.
Він вже не бачить ні сонця, ні життя,
А все біжить за димом паровозу,
Що з часом вже зникає в забуття.
А я люблю і осінь, і цю зливу,
Я йду і чую крапельки доща –
Вони не падають, а створюють поему,
Відстукуючи ритм серцебиття.
А я люблю гуляти в листопаді,
Де в листі, наче в мріях – я живу;
Від соку захлинатись в винограді,
Що не програє терпкому вину.
А я люблю стрибати у калюжі
Й від бризів утікати в той же час ,
Та кожен день чекаю в насторожі:
Чи може дощ залишить трохи нас?
А коли сонце – рай небесний в парку,
Це золотаве листя навкруги.
І він, укритий казкою, готовий
Прийняти у обійми золоті.
Я мрію вітром, дихаю повітрям,
Що все просякнуте романтикою дня.
Він переповнений і радістю , і світлом,
Бо є початком нового життя.
(22.10.2010року)