Я знала тебе рівно чотирнадцять хвилин, мені було відомо лише твоє ім’я, цигарки, які ти куриш та улюблений віскі, що п’єш зі мною на одинці. Про мистецтво вирішено було не говорити заздалегідь.
Я знала твої, здається, світлі очі, твоє жорстке русяве волосся, твої потріскані губи та непоголене обличчя. І руки. Міцні руки. Мій новий ідол. Мій новий трьохгодинний бог. Тебе не можливо не жадати. Тебе не можливо не зґвалтувати. Тебе не можливо не.
Ми опинились з тобою у бездонній темряві, між кілометрами вологих блідих простирадл, що ти так дико розривав задихаючись від пристрасті. Я віддалась тобі вся, до останнього нігтя, до останнього капіляра, до останньої сліпоти моїх очей; ти знав всі мої нутрощі напам'ять і майстерно вигравав насолоду на моїх інструментах. Мені подобалось впиватися нігтями в твою ще теплу й ніжну плоть, подобалось вгризатися в твої потріскані вуста, злизувати твою гарячу кров. Мені подобалось відчувати, як стікає твій їдкий піт по моїм стегнам, подобались твої доторки до моєї шкіри і твої стогони, стогони, від яких втрачаєш свідомість та контроль. Ти був моєю твариною, жаданою твариною . Я й досі відчуваю, як тоді, між сотень тисяч морських миль білої тканини, напружилось твоє міцне тіло. І ось. Ти вже. Коли ти кінчаєш, ти мов помираєш. Твоє божественне обличчя налилось смертю. І я не знала. Не знала, як врятувати тебе, мій ідоле. Мій прекрасний боже. Як же вкрити тебе від смерті, я ж лише голий скелет, скелет, що знає лише твоє ім’я, цигарки, які ти куриш та віскі, що п’єш на самоті. Твоє тіло ще пахло життям, але ж ти вже був майже мертвий. Мені нічого не лишалось, крім розірвати твої груди та дібратись до твого серця. Я довго цілувала твої темні легені, потім стиснула рукою спочатку один клапан, потім інший. Твій солодкий слиз просочувався крізь пальці і стікав в тебе. Мені це подобалось. З кожним разом я стискала твоє серце сильніше і сильніше, і кров, знову, за звичкою, полилась твоїми аортами, венами й капілярами. Ти жив. Я подивилась на тебе, на твоє голе, понівечене, з усіма відкритими механізмами тіло, і лягла поруч. Я відчула, як стрімко почала нахлинати вода. Спочатку ноги, потім пальці рук; за мить я відчула її солоний присмак на своїх губах. Ми йдемо на дно. Ти знов такий живий і знову йдеш на дно. Я до цього вже звикла. Я не помру, проте рятувати тебе знову навряд захочу. Пробач, мій любий трьохгодинний боже, але ти потонеш. Я залишу тобі каву на плиті, а собі візьму твої цигарки та твій улюблений віскі.