Мої
руки крадуть тепло по чужих кишенях
губи стогнуть від чужих жувачок і спиртових настойок
нігті нахапалися чужого бруду.
Досі не наважуюся попрати Твою-Мою червону футболку, де залишився НАШ запах, яка
зберігає твої флюїди
травить мене своїм кольором
ніяк не хоче розбити НАШ канал.
Ти привчив мене до себе –
цілуючи чуже обличчя, ловлю себе на відразі
з 20 грамами сорому та смутку
кожного разу.
Ти вибиваєш мій глузд з колії
тактовно
бездоганно,
що стаєш просто святим, а я так довго переконувала себе
в атеїзмі
фемінізмі
що майже вжилася в роль, поки не угледіла тебе
знову.
Я боюся надягати червоний шматок НАШОГО провареного минулого,
щоб не пережити себе
щоб не перестати
щоб не втратити тебе
хоч в ній.
Я втомилася від чужих чоловіків
даремних
безликих
скінченних імітаторів Твого-Мого
НАШОГО.
Єдина нитка – червона річ
мого божевілля
твого полегшення
нашого свавілля.
Нашого НЕМАЄ, де вперто намагаюся закреслити перші 4 букви, а всім
кричати
розповідати,
що щаслива без нічного кошмару
Твого.
Мого.
НЕ нашого.
