Тиша густішала, мов молоко,
і ставало чутно, як дихають риби.
Старий професор Петро Узєлков
в обсерваторії на Південному березі Криму
вдивлявся у вакуум сонно й незримо,
забивши очі космічним піском.
Простір кривився. Тютюновий дим
облизував стіни. Восьминоги галактик
повільно випливали з космічної води…
- Світ, напевне, почавсь із затакту
після вселенського безстатевого акту
або ще якоїсь незнаної біди… -
думав Узєлков, похилившись на
схудле плече свого телескопа, -
У телескопів теж бувають імена,
свого я назву просто Копа…
нехай ненадовго… хай все – лиш космічний попіл,
та він мене знає так, як ніхто не знав…
Пустивши сльозу, Узєлков заснув,
щоби бачити більше, ніж час і простір,
обіймати нерушну й безжальну тишину
і кричати: «О Боже, тут все так просто,
проростає галактик космічне просо,
щомиті збільшуючи кривизну…»
…а коли він прокинувсь, буяла рань,
й на доступних частотах долинали звуки.
Іван Крамаренко, молодий аспірант,
Постукав у двері: «До Вас онуки»,
і професор, схопивши малих на руки,
побрів, прошептавши: «Копа, пора…»
В небі чайки давно насміяли політ,
море гнало неголених хвиль синкопи.
Професор Узєлков, син старої Землі,
сорок років йдучи на космічні тропи,
розвернувся назад й галактично кричав услід:
- Іван, в нього є ім’я… Його звати Копа…