Тролейбус давно поїхав, я сидів на зупинці і згадував «російськомовного». Над Львовом падав лапатий сніг. Смачний.
Цікаво, для тебе слова про смак снігу теж були черговою вигадкою, у яку сама не вірила, одним з елементів гри? Так як і все інше? Незлим, тихим словом згадав того другого себе, якого я за твоїм бажанням вбив, тим самим вбивши свій імунітет. Зазвичай після такого люди довго не живуть, але я все ж таки спробую. Мені шкода. На цегляній стіні яскраво-червоний напис: «так сильно, як я тебе кохав – тебе ніхто ніколи не покохає». Ти не побачиш цього напису, бо в тебе… кам*яні очі. І не менш кам*яне, холодне серце. Тому мені шкода. Життя – це бумеранг, і одна моя частина знає і бажає, щоб ти відчула колись те саме що і я. Той самій біль. Від тих самих несправжніх обіцянок. Коли тебе використають на кшалт одноразової грілки. А у відповідь почуєш лиш сміх. Над цим текстом ти теж можеш посміятись разом з однією із своїх бутафорних подружок. Тому мені шкода вдвічі. Не себе. Тебе. Сподіваюсь, колись ти це зрозумієш, без допомоги «спостерігачів», і перестанеш писати своє життя під диктовку інших.
Тролейбус давно поїхав, я спробував на смак декілька сніжинок і встав з лавочки. Над Львовом сходила нова зірка. Яскрава.