За вікном вже давно панує зима. Справжня, холодна, зі снігами і тріскучими морозами, які, здається, пронизують тебе до кісток і від яких нікуди сховатись. Кілька років вже ця білява, сурова пані не мала такої беззаперечної влади у нашому південному краї.
Я люблю зиму. І навіть таку, коли на вулицю і носа висунути не хочеться, не те, щоб іти кудись і вирішувати справи. Але в один із таких зимових днів, а точніше вечорів, мені пригадалися слова, які неодноразово доводилося чути від друзів і знайомих про осінь. На крилах ностальгії за минувшим літом, в зовсім нерайдужних тонах розказували вони про те, як стало погано, що нема вже такого тепла і радості, що ранки стали холодніші, а дні – коротші, що закінчилася пора відпусток і канікул, що все ніби, йде у невідому далечінь майбутнього холоду і сірості буднів. Цікаво мені стало: що тепер сказали б ті люди? Чи задоволені вони тим, що матінка природа дарує в січні? Чи, може, вони належать до тих, які весь час скиглять і яким потрібно на щось жалітись, обурюватись, а природа є для них однією з болючих тем: в ній завжди можна знайти привід для незадоволення? Не знаю, що б сказали вони. Я до таких не належу (на щастя).
Лише з приємно-іронічною посмішкою згадав я чудові миті останньої осені... Яка ж вона була прекрасна! Пам’ятаєте?... Ні? А от мені одразу прийшли на спомин замріяні прогулянки і споглядання яскравих, золотаво-червоних пейзажів. Пригадалися сонні ранки занурені у молочну сивину густющих туманів, які, огортаючи буденні краєвиди своїми імлистими чарами, відносять тебе у непроглядний світ, такий знайомий і такий незвичний. Пригадався той замріяно-тендітний шурхіт падаючого листя, яке лише кілька тижнів тому ще жваво зеленіло і з вітром загравало, а ось залишає свій дім-віточку і повільно, зажурившись кружляє додолу, на вічний сон... Дивовижно - його вже так багато. Йдеш собі неквапливо і тільки хрусь та й хрусь під ногами, а все навколо, наче завмирає, ледь дихаючи.
Ласкаво-теплі проміння сонця весело усміхаються тобі у вічі, немов грайливо звертаючи на себе увагу, і, кажучи жалісно-тихо: «... дивись, дивись на нас і хай душа твоя збереже наше тепло і щиру усмішку аж до весни... дивись... зупинись... вдихни і насолодись тим, що бачиш в цю повну життя і краси хвилину...». І ти застигаєш на місці, підіймаєш голову, а над тобою висне глибоко-синє, по-справжньому осіннє небо, яке приваблює і манить у височінь своїм заворожуючим, широченним і всеохоплюючим видом.
Вся ця гармонія настільки поглинає, що втрачаєш відчуття залежності від якихось правил, норм, законів, забуваєш про час і простір. Повністю підкорюєшся всьому, що бачиш, чуєш, вдихаєш, смакуєш, адже свідомість захлинається від краси, в якій радо втопилася б навіки. Сп’янілий від різнобарвних осінніх вражень, підкошуєш ноги і падаєш на блідо-зелений килим. Травинки кволо туляться і жаліються одна одній, що лихі передвісники зими, ранкові заморозки, роблять їх такими негарними, сонними, блідими, огортаючи білявою вуаллю зледенілої роси, яку вони називають інеєм. Чутно їх хвилястий шепіт, а потім – тихо... Закриваєш очі і ледве встигаєш схопити подихом за хвіст стрімкий і неслухняний потік теплого південного вітру, такого нечастого гостя у цей пізньожовтневий час.
Проте, на жаль, день короткий і ось відчутно нагадує про себе осінній вечір, який так несподівано-швидко опускається на землю, несучи на своїх темно-синіх крилах прохолоду, дощ, туман, а може й паморозь... Що ж, цього разу дощ? – То й нехай. Після відчутого вдень радієш і ливню. Біжиш хутенько додому, веселий і мокрий уповільнюєшся (навіщо бігти? від кого тікати? все одно вже просяк до нитки) і йдеш, вдивляючись у сіре мерехтіння краплин... їх сила-силенна перед тобою, вони стрімголов падають на все довкола, накривають землю своїми мокрими тільцями і вітають нас: «шшшшшшшш»...
Вже давно «прибито» пил і стає помітно як дощова вода наповнює дорожні вибоїни – повільно, але вперто.
Ну от, уже і вдома. Переодягнувся,зварив запашної кави, зігрівся,сів на підвіконня і спостерігаєш у затишку, як невтомні краплини атакують наш світ, бо так того хоче їх могутня і єдина володарка Природа та її вередлива пустунка-доня Осінь.
Січень, 2010
ID:
238713
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.02.2011 23:31:08
© дата внесення змiн: 03.02.2011 23:31:08
автор: IvAnt
Вкажіть причину вашої скарги
|
