Так тихо, що чую свій подих.
Так тихо, що страшно стає,
А потім, здається, хтось ходить
І постать в вікні промайне.
І знову так тихо, до болю,
Здається кричала б щосили.
І ніби кричу, але звуку
Вуста мої так й не зронили.
Мовчу. Краще буду мовчати.
Так страшно у темній кімнаті,
Так хочеться все розказати
І фрази рояться крилаті.
Ну все, ще хвилину і крикну,
Якщо мене тиша не здушить,
А, може, потрохи і звикну?
Та ні, я ж мовчати не мушу.
Скажу, розповім, заспіваю.
Вона крик душі не здолає.
Я тишу оту відпускаю,
Нехай і мене не тримає.
Я сильна, я зможу літати
І тиша не вколе у груди.
Я тишу навчусь оминати,
І ви не мовчіть, добрі люди!
Я вірю... Я вам довіряю... Але не хочу щоб мій сум вас зачепив... Ваша душа така ламка.. Я не хочу щоб мій сум нагадував вам ваш....Я хочу щоб ви вилікувались від нього раз і назавжди... ВИ теж мій друг ... І я теж залюбки буду слухати вас крізь шпаринки часу...
never відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
ви неймовірно загадковий я вилікую вас якщо ви мені дозволите бо завдяки вам я змінилася у мені ніби все налагоджується я просто буду поруч
Я інколи так роблю... Але вона нічого мені не відповідає.. Вона лише зїдає мене день за днем... своїми великими чорними очима.... А я не можу нічого вдіяти....
never відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
я ви говоріть зі мною, я вмію слухати, я буду завжди поруч, як хороший друг, ви хочете?