Ми давно одцвіли. Не орли ми уже й не сокОли.
Лише пам’ять жива – не загрожує їй забуття.
Щоп’ять років завжди, звідусіль, ми з’їжджаємось в школу.
А літа все летять і немає назад вороття.
Вірність дружбі шкільній не згубилась в минулому й часі.
І збирає нас знов, щоб дитинство своє пригадать.
Щоби сісти за парти, як це було, в першому класі.
Щоб згадать, порівнять, порадіти і посумувать.
Пом’януть вчителів, однокласників, друзів по школі.
Хто пішов за межу, не судилося більше прожить.
Постоїм, помовчим у тісному, скорботному, колі.
Пригадаєм і серце від того, у нас, защемить.
Та не будем гадать хто тепер, із нас, кане у Лету.
Хто підЕ назавжди і коли чий скінчиться політ.
І чий образ залишиться в пам’яті та на портреті,
І який на землі, пожиттєвий, залишиться слід.
Кожен день, кожен час наближає до вічного дому,
А планета, тимчасом, накручує час на вісі.
Та не будем гадать і доводить стару аксіому.
Чи зустрінемось ще? Безперечно - та от чи усі
