З дитинства був він не такий як всі,
На самоті завжди і почував себе так якнайкраще
І в його серці не жила ніколи злість,
Лиш доброта, та все одно жилося важко..
Чомусь одного разу долі закортіло
Забрати в нього те, що найдорожчим було у житті
Душа боліла, серце розривалось... краще б тіло!
Не міг повірити, що вже нема... нема батьків..
Та він боровся й не ставав ніколи на коліна,
Хоча й один залишився... один на сірім світі
І гордо йшов вперед, ступаючи уміло,
Не загоїти рану лиш, призначення якій було боліти.
З тих пір багато років промайнуло
Давно не хлопчик вже, давно дорослим став.
Лиш вечорами згадував своє минуле
На самоті.. так як нікого в своє серце не впускав..
Та доля посміхнулася йому, зробила подарунок-
Зустрів її, вона прекрасна, дивовижні сині очі,
Їх перший погляд, дотик, перший поцілунок..
І не забути віддчуттів тієї ночі..
З тих пір не знає він, що значить слово "самота"
І світ уже не сірий, а яскравий й милий,
Таким його зробило це кохання й лише та,
Яка під серцем в себе носить його сина..