У зорях суть.
По пальцях ртуть.
Мрії тікають і не втечуть.
А ти ішов по нічному місту,
Твоїм думкам було трішки тісно,
Вони сварились і не вміщалися,
З здоровим глуздом давно попрощалися.
Ти плутався у їхній павутині.
Навколо туман.
На мозку – іній.
А ти був вільний!
Ти вільний був від усіх обмежень,
Денних масок, чужих застережень,
Стереотипів і норм моралі.
Хочеш – кричи, а хочеш – йди далі.
Зринало все, що було пережито.
Спогади не жадали мовчки сидіти.
Диким бурлеском сплітали стіни,
Що розмежовували світлотіні.
Межа реальності тихо м`якшала.
Мозаїка абстракції – божевільних спадщина.
А ясність вже вичерпана.
Твоє рідне місто простуджено спало.
Ти брів його артерією, воно тебе приймало,
Душу обіймало й гріло ліхтарями,
Вміло жонглювало не твоїми снами.
І здавалося, що уже не людинка,
А його доповнення
І його частинка.
Ти дивився на все, як нізвідки.
Як з іншого часу. І з іншої клітки.
Бачив, як уві сні каштани парків тихо бурмочуть марення про літо
І двірники готують вулиці для ранків щоб вдень ми знов смітили пустоцвітом.
І, розчаровуючись у радіостанціях,
Отак пройшов поволі всю дистанцію.
Твій фініш. Ключ ковзнув у двері.
Востаннє глянув, що там, угорі,
Де заплітаються в сузір`я ліхтарі,
Кудись у небо, десь у далечінь.
Коловорот думок з тобою увійшов у дім.
І у своєму заклопотаному хорі
Ти, мабуть, не замислишся ніколи,
Що я ще й досі пам`ятаю наші зорі.
