Я любила його, я за нього заледве не вийшла,
Хоч і плакала хвилями розпачу в зайвих рядках.
І без сумніву, я в його серці найкраща колишня…
Чи шкодую? Ні краплі – без нього була б не така…
Я любила усіх, з ким проводила тижні і миті,
Дарувала себе, розуміючи – завтра нема…
Я романтикам квітла п’янким невловимим суцвіттям,
Ну а циніків з розуму зводив пахучий дурман.
Я любила на мить, і любила, чекаючи завтра,
Я втікала, аби зупиняли, і йшла, як раба,
Я була, як бур’ян, і троянда, фіалка, і сакура,
І зривали мене, не зумівши зламати стебла.
Я любила і так, щоб без слів, і сховавшись у мові,
Я і смерчем була, і невидимим бризом морів,
Я ділилася щастям, його розливала на совість,
В чашу кожного, хто моїм внутрішнім сенсом горів…
Я любила і свято, і грішно, і з острахом страти,
І мене засудити нікому я не бороню…
Я любила щосили, і вчилась любов відпускати,
Залишаючи в серці лиш пам'ять і іскру вогню…
Я любила завжди, і любов – то єдина святиня,
Що у зернах нових відживає з сухої стерні,
Із якої щомиті сплітаю чудне павутиння,
Полонити того, що від неба дарунок мені.
Я любила, люблю, і, допоки існую, любитиму –
Чи того, хто виловлює погляд під шатами вій,
Чи того, що не спить у інакшому вимірі світу,
Чи тебе, незнайомцю, що навіть поглянуть не смієш…
Бо повіриш чи ні, та для того я створена Богом –
Щоб любити, стираючи сумнів і перестороги…