|
Після зміни на мене чекала Світлана Федорівна. Мої думки готували для мене коктейль,а в кабінеті директорки смачно пахло,
побачивши мої очі вона дістала два келихи, її очі теж не дуже сяяли,не думаю,що їй так хотілось того напою,тому я
запропонувала перенести розмову ,чесно кажучи вона аж зраділа.У мене було трішки часу я йшла розпеченим містом у бік парку,
назустріч бігли стомлені люди,та все одно метушились,здавалось на льоту вони вирішували сотні питань,які ніколи ніяким краєм
не торкнуться їхнього життя,та життя без цього їм здавалось нудним.Парк,він покликав мене,саме тут до мене приходили думки,
саме тут я приймала різні рішення,ось чому я тут.Міст...Я любила його,любила стояти посеред мосту,дивитись з нього на
річку,в моїй голові лунало моє ім'я,ніби мене хтось кликав,а може мене кликала вода? Може в ній я знайду відповіді?
Ось і серединка,зупинившись я обернулась навкруги,тут не було людно,люди ховались від пекучого сонця під кроною дерев.
Я стояла самотньо і заглядала у воду,і як я не старалась побачити себе директоркою того садочку у мене це не виходило,
отже,щось не так,внутрішній голос противиться,він хоче мені щось підказати,та що? Я мала його зрозуміти,і тількино мої
думки почали злітатись до кучі хтось торкнувся руки,відкривши очі я побачила друзів Ореста,і що вони тут роблять? Один
з них дав мені слухавку-Діано,я тобі телефоную,телефоную,а ти чомусь не відповідаєш,ти сумуєш?-Так, мій хороший,я сумую,
а ще я серджуся,чому ці люди за мною ходять?Я думала,що вони заблукали у тому лісі,та бачу,що їм вдалось вибратись,так?-
Так,так,я скоро заберу тебе,чекай мене на нашому місті,бо твій телефон в автомобілі.-Добре.
Нарешті вони зникли,я вдивлялась і вдивлялась у воду,а там,лише плавали хмаринки,ще мить я дивилась у небо,чисте,прозоре
небо,та й там нічого окрім хмаринок я не знаходила.Тоді я пішла у глибинку парку,до полянки,на тому місці завжди хтось
цілувався,присівши на лавку,я згадала першу зустріч з Орестом,саме тут,на цій галявині,то було восени,я була на другому
курсі,ми гралися в одну гру з однокурсниками,саме на цьому місці,як тепер пам'ятаю ту гарну теплу осінь,ту гру знають всі
комусь зав'язували очі шарфом і той мав спіймати іншого,впізнати і передати шарф.Я спіймала...Його...Я торкалась його
волосся,а воно було шовкове,хто ж це може бути?потім я дійшла до очей,носа,губ,плечей,та я й гадки не мала хто це,
я вже хотіла здатись та зняти пов'язку,та ті руки зупинили мене.-Хто це?запитала я,-Це я,твоя мрія і твоя любов!Боже,від
того голосу по мені пробігли тисячі мурашок,та коли ті губи торкнулись моїїїїїх,я ще хотіла вирватись,та ті руки,
такі впевнені,вони не випускали мене,а навпаки,вони притиснули моє тіло до себе,тоді я збісилась-Відпусти!!!закричала я,
та яке там відпусти,він цілував моє волосся і казав,що якщо він зніме пов'язку і побачить там саме ті очі,то вже ніколи не
відпустить,тоді мені теж захотілось побачити його очі,його голос,від нього по мені пробігало 220,він почав глибоко дихати
і цілувати ніжно-ніжно.Я здалась,здалась цілунку чоловіка,якого ніколи не бачила і не знала,незнайомцю,просто так,серед
люду,у парку,без залицянь,і мене не мучило сумління,скільки хлопців домагались тих цілунків,скільки чаклували навкруг мене,
заглядали у вічі,скільки компліментів,квітів,все марно,а він,просто взяв і поцілував,не питаючи.А ми цілувались,довго,
дуже довго,мені це вже подобалось,він тримав мене сильно в обіймах,щоби я не впала,бо землі піді мною не було,лише
небо і хмари,які швидко пливли перед очима.-Зрадниця!Діано,ти зрадниця!Чулося з усіх сторін,та я не звертала,я не знала,
що буде далі,можливо він щезне?Та мене це зовсім не лякало,той цілунок я запам'ятала би на все життя,він зігрівав би у
холодні люті дні.Від тих обіймів мені стало важко дихати,тоді я зняла шарф і заглянула у вічі,його цілунок змінився,
він став тихий тихий,а там...в очах, там скарбниця,я не могла відірватись від неї,виявляється цілуватись очима не менш
приємна справа,це теж прекрасно,це немов би ти занурюєшся у інший світ,в якому тобі лозволено все,все все.
-Все,досить,я більше не можу-мій голос змінився,він зник,я не могла говорити,зовсім не могла.Коли я обернулась навкруги
то побачила,що мої друзі були вже далеченько,зрадниця,я справжня зрадниця,подумала я і мені стало сумно,а він тримав мою
руку у руці і казав,що все буде добре,що я маю йому вірити,і я йому вірила,вірила людині ім'я якої мені не було відоме
губи пекли вогнем,їм потрібен був бальзам-Поцілуй мене!-І він цілував цілував мої очі,ніс,щічки,ледве торкався вуст,
ніби дражнив,а я сердилась,я хотіла того цілунку,невідомого,та той цілунок залишився у пам'яті,його неможливо забути...
З тих пір ми цілуємось,все ж таки він дотримав слово,мої очі були саме такими,а його,його очі таємничі,я закохалась
у них,відразу,як приємно згадувати щось тепле,здається,це повторюється знов і знов.Я сиділа на лавці і посміхалась сама
собі,а поруч сиділа літня жіночка,вона теж всміхалась,ми переглянулись з нею і посміхнулись ще більше,одна одній,
у неї були сумні очі,та вона була щаслива,це точно,це було видно по її зморшках,може вона теж когось чекала?А ось і Орест
він присів біля мене і заглянув у вічі,його світ не змінився,зовсім,він став ще глибшим,ніжнішим,його очі сяяли,ми
мовчали і просто дивились одне одному у вічі,він теж інколи згадує той цілунок,та я не набридаю йому і не допитуюсь,
бо знаю,що він любить мене,я читаю це в його глибинках,і я люблю його,у мене є все,та якби змінити обставини і мати інший
вибір,я би все одно вибрала його,іноді я думаю,що могло би бути якби я тоді не зловила б його тут,якби склалось моє
життя?та на це запитання у мене є впевнена відповідь-я би все одно його чекала б,саме такого.Аось відповіді щодо роботи
я не мала-Поцілуй мене!Він цілував мене,а я шепотіла йому рядочки,які крутились у мене в голові.
Ти пам'ятаєш тиху романтичну ніч,сади вже розквітали,а сливи пахли як в раю,я пам'ятаю все,не забуваю,як руку гаряче
тримав мою,якими сильними були бажання,та ти тримав,трима все у собі,коли ж в обійми я упала,не знала,й навіть не гадала,
що можу бути ланню,ти цілував,тобі відповідала,а скрипка грала,той вогонь,його я відчувала,ти не казав,та я все знала,
що то є ти,що то любов твоя,що про кохання не говорять,його лиш творять,творять,творять,а скрипка грала награвала
мелодію її випробування на мужність,силу вірність і любов!
У жінки,що сиділа поруч покотилась сльоза,а Оресту захотілось додому.
Боже! Навчи мене творити!
ID:
263594
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.06.2011 14:14:35
© дата внесення змiн: 10.06.2011 13:10:49
автор: Ольга Ратинська
Вкажіть причину вашої скарги
|
дякую,що не забуваєте, 
