Ти приходив і падали мури,
оборонні споруди щезали,
білим килимом із азалій
у мені проростала мудрість.
І губився сміх на вокзалах,
як фатально гублять обручку
і дверима гримають рвучко
по собі лишаючи спалах.
Ієрогліфи-закарлючки
вимальовую на папері...
що робити мені тепер і
як уникнути всіх незрУчних
та кривавих падінь імперій?
щоби нам не забракло фарту,
як поставим долю на карту
і не втримаємося перед
тим, як нас поведуть на страту...
Ти приходив. Зникали стіни.
Надто втрачені і пусті ми,
Щоб сьогодні так помирати.
Ляля Бо відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
вдячна...
насправді, якщо бути відвертою, то все це - "сльози-соплі" і "подивіться на мене, яка я емоційна", наскільки воно цікаве для читача-слухача то вже інша історія...
ой Лялю! давно живеш на цьому світі... помираємо та знову живемо і рано ще помирати, бо цю порожнечу комусь треба заповнити... втрачені тимчасово тільки, але не страчені...
Ляля Бо відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
втрачені - не страчені: істинно! глибока річ.
дякую, Наталю...
ні, це просто був колись фільм, який мене дуже вразив.
а потім якось знайшлась мелодія
а потім Наталька її знайшла саме в тому розмірі, який сприймається сайтом.
Вам дякую
Ляля Бо відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ляля Бо відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
інколи треба поступитися...
але ніхто ще не виносив білих прапорів
Ксюшо, рада дякувати Вам особисто за цю коликову! щаслива, що вона потрапила до Наталі Годун і, згодом, до мене. мабуть, це доля