Зупинки часу ти хотів,
Шукати привидів не вмів,
Лякався тіней, світ трощив,
Кидав каміння - землю бив.
Забувши все, стрибав з мостів,
А тих, хто плакав, ти жалів.
Губив ключі і вікна бив,
А потім знову не мав снів.
Під ковдрою всю ніч сопів,
Коли спинив потік тих мрій,
Які щодня вели у бій
З навколишнім й своїм життям,
Бо вже не в дружбі з майбуттям
Ти жив, вже більше не літав,
І крила власні ти віддав
Тому, хто тобі докучав
Хто знищив віру в ідеал,
Лиш щоб ти став таким, як всі
З обличчям сірим в метушні
Лихих ідей, брудних думок,
Невтішних доль, в душах пусток.
Ніхто тебе не зупинив,
Коли ти вперше нагрішив,
Ніхто тебе не покарав,
Коли ти всіх уже дістав,
Коли забув свої слова
Про честь і віру в міць добра,
Про силу слова, вчинків вплив.
Тепер лиш мрієш, щоб зігрів
Тебе хоч хтось, хто б був не звір.
Скажи все те, що ти хотів
Цій нації, в яку забрів.
В апатія суспільства жив,
І правилам себе корив.
