Часу як завжди не вистачало. Позаду комуністична будівля біологічного факультету, біла, трохи засмічена роками та байдужжям, тому радше біла, ніж фактично біла… Біля зупинки щось сильно гуркотить – будівництво нової станції метро, а за тротуаром – автомобільне провалля з полатаного асфальту.
Чекаю.
Жовтий напівтранспорт, де людство на десятки хвилин втрачає відчуття гідності принципово оминаю поглядом. Чекаю на рогату машину для пенсіонерів та студентів. Сорок третій, дванадцятий… А ось і мій – номер 11. До речі, теж жовтого кольору, на вигляд японського штибу, але то тільки зовнішня невдала конструкція. Двері відчиняються, я одразу поліз до кишені у пошуках дрібних грошей. Поглядом шукаю особу у зеленій спецівці з надписом «кондуктор», але натрапляю на повідомлення «талони у водія». Кладу три копійчини по 50 на рухому таріль, штовхаю її у кабіну. Нафарбовані бузком довжелезні нігті відривають талон, і ось таріль знову вийшла у мій бік, навіть ще встиг зловити прохолодний погляд водія – фіфи з товстезним шаром штукатурки на обличчі і гострим носом.
«Обережно, двері зачиняються, наступна зупинка «Автостанція Південна»»
Сумно… Люди сумні, на обличчях вимальовується безвихідь. Суму додає і те, що всередині дешеве китайське начиння, пластикові стільці, вже подряпані поручні, за які ледь тримаються зморшкуваті долоні.
- Відкрийте двері! Відкрийте двері, - кричали до водія. – Відкрийте! Тут стара застрягла і їй ногу прищемило дверима! Відкрийте двері!!!
Я знову на дзеркалі помітив прохолодний, сповнений абсолютом флегматичності, погляд «водійки». Неквапливо натиснула на важіль – двері відчинилися.
- Не задні, а середні! Відкрийте середні двері.
Нарешті відчинилися середні двері, хтось підбіг до старої та допоміг їй підвестися. Так, це був не я. Моя цікавість у купі з остаточним ступором взяла своє – я не міг собі дозволити не спостерігати за тим.
- Вот я при советской власти, - кричала стара крізь пронизане алкоголем горло. – Вот я при советской власти! Але впевненість її підвела – ноги знову не втримали літню пиячку, і вона обома руками вчепилася за поручень. Щось буркотіла собі під ніс, і нарешті вмостилася на підлозі…
Безвихідь почала і до мене проситися. Охопивши поглядом усе навкруги мені стало зле. Я швидко дістав свій програвач, встромив у вуха музику і намагався якомога голосніше відчепитися від наростаючої осоружності.
На смугу вийшов працівник ДАІ та своїм жезлом відправив тролейбус у бік, та наказав зупинитись.
- Що трапилося?
Але навіть крізь гучний азнавурів спів я вчув звуки сирен. Повз панорамні вікна проїхав кортеж: два броньованих мерседеси у супроводі декількох десятків машин. Усе завмерло на дорозі, а у салоні під «совєтську» ностальгію старої мужики лаялися на владу.
- Можна мені тут зійти?
Погляд водійки знову застав мене і бузкові нігті потяглися до важелю. Двері відкрилися – я зійшов. Інші декілька кілометрів йшов пішки з розхристаними думками. «Ех раз, «Ісчо» раз, «Ісчо» много много раз» лунало у вухах, і здавалося, що це чи не єдина втіха посеред навколишньої метушні.
сподобалось, але зачепли мій слух "...пронизане алкоголем горло" та "...наростаюча осоружність". Мабуть треба розібратись з семантичними якостями слів "осоружність" і "пронизане". Загалом речення: "Я дістав свій програвач..." (далі за текстом) - я зрозумів, але воно, я к на мене, скоріш витвір вашоі поєтичності, піж ...прозаічності.
...прозаічності.
