Манке, п’янке вино
останніх днів
Твоє чоло, що так давно
торкалося моїх обіймів…
І, наче, все, що не було,
Здається віддає
кохання в прийми…
Минає день, і надвечірній
листопад
Вихвалює навзайми осінь…
Мій велетню, що гра по митям щастя лад,
Що серцем сльозить пісню,…
Досить!
Манке, п’янке вино…
попереду шосе,
Що відвезе мене за віки вічні…
І хай все буде, уже все одно –
Мій час безжалісний годинник
лічить…
Минає вечір, вранішнє тепло
Закутає натхнення
в руки теплі…
І наче все, чого ніколи не було,
Мені тебе вертає,
рідна земле!
Давно кохання
посміхом образ
Перетворилося на згубну звичку.
Тож хай всі скажуть – збудеться не раз!
Ти – мій назавжди,
любий,
ніжний
відчай…
