Вирву душу свою iз тiла,
i у рамку її,на стіни...
Це ж вона більше всіх хотіла,
аби був я нарешті вільний.
Поголю своє серце мертве ,
і в гербарій,під сходи чату...
Бо занадто було відверте,
там де треба було мовчати.
На задвірках глухої ночі,
попалю всі слова і вірші,
й зафарбую у чорне очі...,
безсоромні такі,і грішні.