1.
Ніч була холодною.
«Якби не вміла тремтіти, то змерзла б…» – подумала вона про себе, зі страхом очікуючи ранку.
Вранці приїхали нові господарі. Чоловік з дружиною і двома маленькими дітьми – сином та дочкою.
Вона стояла, захована в сіру тінь, і боялась поворухнутись.
Уважно роздивившись довкола, господарі нарешті підійшли до неї.
- Ну, здрастуй, красуне… – сказав чоловік, торкаючись її рукою.
Вона здригнулась.
Рука чоловіка була важкою і теплою…
- Що ж нам з тобою робити?.. Мабуть, доведеться розпрощатись…
- Хіба не можна по-іншому? – втрутилась дружина.
- «По-іншому» інші не погоджуються, – з роздратуванням мовив чоловік…
- А якщо попросити?... Добре попросити?..
- Знаєш, у скільки обійдеться нам така операція…
Слово «операція» злякало. Їй стало не по собі…
- У скільки б не обійшлася, а варто спробувати…
- Тобі говорити легкою, бо все лягає на мої плечі…
Чоловік замовк і опустив очі.
- Татку, – почулися дитячі голоси, – вона нам так подобається…
- Давайте відійдемо, не можу при ній говорити…
Нові господарі піднялися на ганок. Легенький вітер доносив до неї лише короткі уривки фраз: «буде важко»… «не виживе»… «як пояснити»… «це майже неможливо»…
Раптом дівчинка залишила батьків, сполоханою пташиною злетіла східцями до неї, обпекла подихом і міцно обхопила руками. Було чути, як б’ється її маленьке серце:
- Таточку, не треба… Не треба, таточку…
Чоловік підійшов до дівчинки, узяв її на руки і ніжно погладив по волоссю.
- Гаразд, сонечко моє… Спробуємо… А раптом вийде…
Він всміхнувся.
- Заспокойся… Ходімо в хату.
Вони зайшли в будинок.
На подвір’ї стало тихо.
За мить на землю впали важкі і теплі дощові краплини.
Вона зраділа дощу.
Під дощем можна не приховувати сліз…
2.
Через кілька днів її оточили якісь люди.
- Що ж, почнемо… операцію, – сказав хтось, мабуть, старший.
Вона подумала, що він зовсім не схожий на лікаря...
Раптом почувся дивний звук, після якого страшний біль пронизав її всю. А далі – темрява…
Та навіть там, у суцільній темряві, біль продовжував розривати і мучити її тіло…
… Вона отямилась, коли стало не так боляче. А, може, просто звикла до болю…
Невідомо, скільки минуло часу, мабуть, пройшло багато днів.
Навколо все змінилось. На подвір’ї лежали купи сміття, бита цегла, якісь дошки…
Вона перестала розрізняти фарби, сприймала світ чорно-білим.
Але найстрашнішим було те, що вранці не було видно сонця. Заважала холодна і висока кам’яна стіна. Сонце з’являлось після полудня. Вона раділа йому, як найкращому другові… Нові господарі по кілька разів на день навідували її, сідали поруч, співчутливо зітхали…
Діти прибігали ще частіше. І хлопчик, і дівчинка тихо горнулись до неї, говорили лагідні слова… Здавалось, після цих слів біль ставав не таким пекучим і нестерпним…
Іноді неподалік спинялися люди, несхожі на лікарів. Дивились на неї, кивали головами, гомоніли про щось своє. Про що, вона не розуміла…
Люди діставали дешеві цигарки і палили. Від цигаркового диму у неї перехоплювало подих, але ніхто з них чомусь не помічав, що їй важко дихати…
Це помітив лише новий господар.
- Скільки раз говорити, щоб ви не палили тут! – визвірився він на тих, що несхожі на лікарів. – Знайдіть собі інше місце! І недопалки позбирайте…
- Навіщо хвилюватись… Ми й так навколо неї, можна сказати, по повітрю ходимо…
- За це я вам додатково плачу! І немало…
Несхожі на лікарів люди, невдоволено блимаючи очима, присіли навпочіпки і стали видряпувати з трави розкидані недопалки…
Новий господар торкнувся її своєю важкою і теплою долонею:
- Нічого не поробиш, потрібно терпіти… Життя часто буває жорстоким і несправедливим…
Вона терпіла…
І з кожним новим днем почувала себе краще…
Нарешті вперше заснула без болю…
Їй снився дивний сон: вона побачила себе прекрасною нареченою в дивовижній сліпучо-білій сукні. Сяяло сонце, лунала ніжна музика, вітер розвівав її срібну фату, встеляючи шлях білосніжними пелюстками…
Вона прокинулась від веселого галасу.
Нові господарі здивовано дивились на неї і сміялись:
- Це неймовірно, це справжнє диво, – повторювали вони… – Молодець! Яка молодець! Це мають бачити всі. Діти, кличте сусідів…
Приходили сусіди, за ними якісь інші люди… Усі здивовано хитали головами, обсипали її сміхом…
Вона не знала, з чого вони радіють, але теж відчувала радість.
І хоча сонце затуляла висока холодна стіна, їй було сонячно й тепло…
Світ знову став кольоровим…
3.
Якогось дня вона побачила над собою відлітаючих журавлів. Гострий клин розрізав небо навпіл і швидко зник за обрієм, а прощальний журавлиний клекіт дрібними краплями холодної роси повільно осів на землю.
Їй стало сумно. Це означало, що прийшла осінь і що скоро повіє зима.
Вона не любила зиму. Їй подобалось сонце і тепле літо. Але що поробиш, в житті немає нічого вічного...
Що літо повернеться, вона знала. Тільки потрібно перечекати холодний вітер, пекучий сніг і морози…
У задумі не помітила, як підійшли нові господарі.
- Здрастуй, красуне! – весело привіталися з нею.
Вона побачила в руках господаря легку алюмінієву драбинку-стрімлянку й здригнулася. Їй одразу згадалися люди, несхожі на лікарів.
- Не лякайся, не лякайся… – посміхнувся господар, – боляче не буде. Діти, підійдіть ближче… Ви знаєте, що вона була приречена на смерть, бо заважала будівництву… Але нам усім хотілося її зберегти, і ми… попросили будівельників…
Господар глянув на дружину і чомусь почервонів. Дружина заспокійливо кивнула йому головою.
- Отож, ми… попросили будівельників зробити все можливе, аби врятувати їй життя. Довелося провести важку… операцію. Усі думали, вона загине… Але…
У господаря перехопило подих.
Усі члени родини дивились на неї з ніжністю.
Їй навіть здалося, що в їхніх очах тихо світяться сльози.
- Але вона вижила… – продовжив господар після короткої паузи, – Відродилась… В липні місяці, посередині літа зацвіла… Наче подякувала за те, що врятували її… Кажуть, іноді таке буває… Рідко, але буває…
- Ми також хочемо їй подякувати, – задзвеніли сміхом діти.
Хлопчик і дівчинка пригорнулись до неї й міцно обхопили руками.
Було чути, як б’ються два маленьких серця:
- Спасибі тобі… Спасибі…
Дитячі голоси пробудили в ній особливі почуття. Їй також захотілося їх обняти…
- На завтра обіцяють дощ і мокрий сніг, – чомусь сказав господар.
Він став на другий щабель стрімлянки і підняв руки до її покаліченої крони, до тієї єдиної гілки, яку не зрізали люди, несхожі на лікарів...
Вона раптом пригадала бридкий звук електричної пилки, гострий біль і своє гілля, що безсило падало на землю й повільно вмирало…
Але неприємні спогади швидко розвіялись.
Господар тим часом відшукав серед пожовтілого листя кілька маленьких яблук, обережно зірвав їх і подав дружині й дітям.
Усі вони одразу смачно захрумтіли яблуками.
Плоди були нестиглі й кислі, але ніхто з них не помічав цього.
- Потрібно зірвати усі яблука, – сказала дівчинка. – Вона ж для нас старалась…
- Що ж ми з ними будемо робити? – сміючись, запитала господиня. – Вони ж не встигли дозріти…
- З’їмо…
- А я найбільше люблю яблуневе варення…– втрутився в розмову господар.
- І ми, і ми… – заплескали в долоні діти.
Скоро усі яблука були зірвані і акуратно складені на дно плетеного кошика.
…Непомітно підкрався вечір. Густі сутінки огорнули двір.
- Скажіть нашій яблуньці добраніч і гайда в хату. Не дай Бог застудитесь, – суворо наказала дітям господиня.
Взявши кошик, родина зайшла в будинок.
На подвір’ї стало тихо.
За мить на землю впали важкі й холодні дощові краплини.
Вона знову зраділа дощу.
Під дощем можна не приховувати сліз…
Навіть якщо це сльози радості…
ID:
289713
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.10.2011 22:40:49
© дата внесення змiн: 30.10.2011 22:40:49
автор: Володимир Шинкарук
Вкажіть причину вашої скарги
|
Цікаво, душевно! 
