і знову ти!
красивий мій,
знадли́вий зві́рю,
знову ти?
посольство
суєти і марноти,
як пес
(чи змерз?..) –
ворушиш хвостиком
і просишся
до хати –
дух втрати
заходь,
візьмеш
нитки
старі сота́ти,
життя,
як люльку,
по́вагом смоктати,
мовчати
і
найгіркі́ше гі́ркого
зітхати…
дитя
гордині,
хреще́ник
заздро-щів,
як тобі личить
в білому
плащі…
але я бачу:
білий плащ –
не білий,
і рот-метелик
немовля́че милий –
вдаряє іклами
і ри́кає внощі́!
і знов
з тобою
ми зустрілися
наві́ч -
ти
не змінив
своєї суті:
в очах –
завіса,
в серці –
совокри́ла
ніч...
дух марноти́,
це знову
ти…
шукаєш жертви…
нашіптуєш,
як романтично
й радісно
заради тебе,
вмер-ти…
умерти
у розпа-чі,
в плачі,
вночі
на білому
зітлілому
плащі...
…як
благородно взяти
на себе
роль
твоєї
дорогої втрати –
безцінної,
незмінної,
безгрішної…
навік твоєї
втрати
безутішної…
прекрасний звірю,
я тобі –
не вірю…
нещасний мій,
коханий,
одинокий звірю,
яка печаль,
що я тобі
не вірю…
