5.
А потім пригадався інший випадок. Він трапився, коли вихователька призначила мене ланковим.
– У класі підтримувалася атмосфера постійного суперництва. Приятелювання взагалі не віталося, адже всі мали дбати тільки про честь класу. Іноді вихователька викликала когось і говорила:
– З ким ти дружиш! Як ти міг так низько впасти! Він же двійку по математиці отримав! І ліжко своє погано застелив! І не знає, де розташована Буркіна-Фасо, дружня нам країна!
Отже, він тобі не рівня. Ти повинен не марками обмінюватися з Петриком, а слідкувати, щоб він усе вивчив і щоб завтра отримав гарну оцінку. Це покращить успішність, і директор похвалить нас на лінійці.
У класі був запроваджений перехідний вимпел – трикутний шмат червоної матерії на металевому стержні. Його щотижня отримувала ланка, яка досягла значних успіхів у навчанні й при цьому не порушувала дисципліну. Вимпел присуджувався на класних зборах, де помітна роль відводилася виховательці – вона “керувала й спрямовувала”.
Але якось так трапилося, що протягом кількох місяців питання про найкращу ланку взагалі не обговорювалося. Можливо, були нагальніші справи. Можливо, клас не виправдовував сподівань наставниці. Можливо, їй набридла ця гра й заманулося чогось нового.
А ми тоді працювали, мов прокляті. Підмітали ділянку за навчальним крилом, тягали мішки з опавшим листям, мили класну кімнату, спальню та підвал. Ще й до уроків готувалися: вночі виходили до ванної кімнати й на підвіконні дороблювали те, що не встигли на самопідготовці. І слідкували за відстаючими: прогулянка перед сніданком перетворювалася на суцільну перевірку знань. А якщо хтось на уроці отримував погану оцінку, то ланка в повному складі бігала за учителем і просила, щоб він дозволив невдасі перескласти.
Звичайно, за свою працю ми потребували бодай невеличкого заохочення. Не даремно ж дитинство витрачати! На старість і згадати нічого буде! Тому, узявши слово на зборах, я нагадав про існування вимпела. І весело запитав:
– Отже, кому ми дамо это?
Я не мав на увазі нічого поганого. Хотів лише натякнути, що нагороду треба віддати моїй ланці. Але у виховательки виникли якісь інші думки. Вона вмить насупилася:
– Що?… Ану повтори!
Я повторив. І збори закінчилися. Почалася буря.
– Ти завжди намагався мене обдурити, – кричала вихователька, – Прагнув обвести мене довкола пальця! І сьогодні напевно подумав, що це вдалося! А я ніколи не забувала, яким ти до нас прийшов! І зараз бачу, що ти нітрохи не змінився. Споживачем був, споживачем і лишився… Став тільки хитрішим і підступнішим… Ти той, хто стріляє в спину! Тихцем, із-за рогу! Із темного кутка!… Але нічого! Я навчу тебе шанувати ідеали! Я розтлумачу тобі, що означає слово “вимпел”… Бо то не “это”! То частина червоного прапора, який поливали кров’ю наші діди… Наші! І твої також!…
Вона забрала вимпел і сховала в столі. Здається, його вже нікому ніколи не присуджували. Директор хвалив наш клас на лінійці – це було. Виховательці виносили подяку – і це було. Але найкращі ланки ніяк не заохочувалися. Хоч соцзмагання тривало й надалі.
Зі мною Степанида Іванівна не розмовляла кілька днів. Натомість відводила душу, роблячи записи в товстому зошиті. І я згадав перший рік перебування в інтернаті, й знову відчув себе людиною, яку слід перевиховувати. Я готувався до різних покаянь, до вибачень. Але вони чомусь не знадобилися. І цей випадок щасливо пішов у забуття…
