|
Побачивши мене, дядько Антін посміхнувся на весь свій беззубий рот і широко розвів руки.
Ми обнялись.
– Не забув усе таки... Не забув... – повторював він, легенько плескаючи мене по спині.
Забути дядька Антіна я б не зміг ніколи. З ним були пов’язані щасливі дні мого дитинства.
Жив дядько разом зі своєю дружиною тіткою Варкою на далекій околиці в сусідньому селі. Працював у колгоспі обліковцем. На горбі, неподалік від його хати, зеленів густий гай, до якого щороку злітались солов’ї чи не з усього світу.
Дядько добре грав на гітарі і чудово співав. Сусіди жартували: „Якщо вже Антін почне пісню, то за ним будь-яка собака потягне”...
Ми любили бувати у дядька з тіткою. Антін славився на всілякі веселі витівки, а тітка Варка пекла найсмачніші в світі коржі з маком...
Весною діти не могли дочекатися, коли під вечір дядько винесе з хати стареньку гітару, колись залишену йому циганами як нагороду за гарний спів...
Це був справжній ритуал: Антін повільно сідав на широкий ослін, притискав до грудей інструмент з яскравим червоним бантом на грифі, довго настроював його, прокашлювався і нарешті брав дзвінкий акорд. А потім лунала пісня...
Після перших її звуків починав оживати недалекий гай. Спочатку несміливо й тихо, а потім усе гучніше і гучніше відповідали дядькові солов’ї. Вони перегукувались, тьохкали, сміялись і плакали, озивались довгим лунким тремоло і затихали радісним зойком...
Дядько Антін завжди співав спокійно, без будь-якої напруги, з насолодою і щирістю. Його пісня не рвалася в небо, а густою теплою хвилею, наче срібний вечірній туман, пливла над землею.
Здавалося, солов’їв дратував дядьків спів. Вони з усієї сили намагалися, але не могли переспівати людину...
Антін співав і посміхався. Ми, обступивши його з усіх боків, зачудовано слухали.
Це дивовижне пісенне змагання тривало до сутінок, аж доки тітка Варка не заганяла нас до хати.
Найбільшим щастям було доторкнутися до гітари, знизу вверх провести неслухняними від хвилювання пальцями по голосних струнах. Щоправда, перед цим дядько примушував нас вимити милом руки...
З роками подібні концерти траплялися все рідше.
Ми виросли і пішли з батьківського дому. Понесло у холодну північну далечінь і Антінових дітей.
Раптово померла тітка Варка.
На малолюдних поминках дядько зовні здавався спокійним, але його зраджували тремтячі руки і закушені до крові губи.
Сини довго вмовляли його переїхати до когось із них, але Антін рішуче відмовився:
– Що судилось, того не минеш. Не турбуйтесь...
– Зрозумійте, якщо ви поруч, нам спокійніше...
– Розумію, але ви й мене зрозумійте. Чорт біди не перебуде, одна мине – друга буде... – відповів своєю улюбленою приказкою. – Впораюсь...
...Тепер ми сидимо один навпроти одного за столом з випивкою і закускою. Я бачу, як постарів дядько. Зморшки густо вкрили його обличчя. Сиві вуса, які він завів, щоб хоч якось прикрити беззубий рот, двома срібними потічками добігли до країв сухих, потрісканих губ. Лише очі в нього залишились такими ж блакитними і глибокими, як були. Коли дядько посміхається, вони запалюються дивним світлом і від них у різні боки розбігається тоненьке проміння зморщок.
– Спасибі тобі за подарунки, – дядько Антін киває головою в бік складених у кутку кімнати пакунків. – Але не варто було турбуватися. У мене все є... Це, мабуть, ви, молодь, не можете жити без зайвого і спокійно живете без необхідного, а нам старим...
Очі дядька блищать. Він радіє, мов дитина. Подарунки йому подобаються.
Я теж радий, що втішив його своїм приїздом.
– Який же це вітер тебе до мене приніс?
– Попутний... Відправили у відрядження до столиці, я й вирішив заодно вас навідати...
– Куди? – перепитав дядько.
– До столиці! – я змушений був підвищити голос.
– Ти зараз де працюєш?
– Де й раніше. У мне все без змін... Мама вам, мабуть писала, я в минулому році квартиру отримав...
– Зараз від людей всього можна чекати, – несподівано почав філософствувати Антін.
Я здивувався, але не став допитуватись, що має на увазі дядько.
– Заночуєш у мене. Я тебе на ніч нікуди не відпущу! – категорично заявив він.
– Гаразд, залишусь. Мрію поспати на сіні... З дитинства цього не робив. У вас на горищі сіно є? Може, я там собі постелю?
Дядько залишив моє запитання без уваги, очевидно, уже думав про щось своє.
– А я тут сам... З деревами розмовляю і коровою... У селі людей лишилось – на пальцях можна перерахувати...
– А як ваші знамениті солов’ї?
Дядько заметушився, підвівся зі свого місця і поклав мені на тарілку апетитну шкварку.
– Що ти кажеш? – перепитав він.
– Солов’ї ваші як... – вимовив я і показав рукою в бік гаю.
– А... Ти знаєш, не прилітають... Уже років зо два не чути... Може, люди прогнали, може, та... – Антін почав пригадувати слово, – екологія... Шкода, що не прилітають... А як співали колись... Пам’ятаєш?
– Пам’ятаю, звичайно...
– У житті, як на довгій ниві... – сказав він якось по-особливому голосно.
Мені раптом стало сумно.
Я вибачився, вийшов із-за столу і відчинив двері сусідньої кімнати. Там на стіні завжди висіла знаменита дядькова гітара, прикрашена червоним бантом. Гітара і майже до білого вицвілий бант були на місці. Я акуратно зняв її, носовичком витер товстий шар пилу. За хвилину повернувся до столу і простягнув гітару дядькові.
Він хотів було взяти інструмент, але чомусь нерішуче спинився.
– Невже розучились грати? – засміявся я. – Згадайте молодість...
Дядько подивився на свої важкі, порізані глибокими зморшками руки... На його очі набігли сльози. Він покрутив головою, наче струшуючи з себе неприємні спогади.
– Якось на Покрову я спробував... Нічого не вийшло... Моїми руками зараз тільки гній відкидати, а не на гітарі грати, – губи Антіна затремтіли. – Не можна такими пальцями ображати інструмент...
Я не знав, що відповісти на його слова.
– Спекотно в хаті, важко дихати... Поклади гітару і давай вийдемо на свіже повітря...
Повітря на вулиці дійсно було свіжим.
Ми сіли поруч на старому ослоні.
– Кажуть, людина до всього звикає, – почав дядько, – але я ніяк не можу звикнути до тиші. Став боятися вечорів... Ти знаєш, від цієї тиші в мене навіть вуха болять...
І саме в цей час з гаю несподівано долинула солов’їна пісня. Я зрадів. Солов’їний спів ставав дедалі голоснішим.
– Чуєте? – запитав я.
Дядько підняв на мене очі.
– Ти, може, курити хочеш? – здивував мене Антін.
- Ні, я не палю...
Я встав з ослона і зробив декілька кроків в напрямку до гаю.
– Ви знаєте, а вони виявляється повернулись... Солов’ї повернулися! – промовив, не озираючись.
– Тоді спробуй мого самосаду, – сказав чомусь дядько.
- Ви що, не чуєте? Солов’ї повернулися!
Антін не відповів.
Я повільно підійшов до дядька, уважно подивився на нього.
Від раптової здогадки мене огорнуло сумом і щось боляче защеміло в грудях.
Оця дивна дядькова поведінка, голосна розмова, його відповіді невпопад... Солов’ї нікуди не відлітали. Вони і зараз виспівують у гаю. Просто дядько Антін їх уже не чує... Він глухий...
Я співчутливо поклав руку на дядькове плече, Антін із зусиллям посміхнувся....
Він сидів, склавши на грудях натруджені руки. Самотній, втомлений, старий... Сидів, назавжди закутий в холодну тишу. А поруч вибухали голосним сміхом, заливались солодкими піснями весняні солов’ї...
ID:
298349
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.12.2011 00:02:38
© дата внесення змiн: 07.12.2011 00:02:38
автор: Володимир Шинкарук
Вкажіть причину вашої скарги
|
