Просто одного вечора навмисне забуваєш випити пігулку снодійного, вкотре не змикаючи важкі повіки береш до рук записник і нотуєш якісь короткі фрази, довгі слова аби самотня ніч не розвіяла їх у густій темряві, на папері вимальовується нестримне почуття сказати про все, що могло просто приснитись і розвіятися банально легко у холоднім ранковім тумані. І тільки рими стануть головним свідком твоїх переживань через те, що з неба не падають зірки. Зате вони світять таким як ти...
