Вже точно знаю,
не повернуся ніколи
до трьох ставків, інкрустованих голубими бабками,
до клаптиків неба, застиглих на дні дірявого човника,
що жалісливо причаївся коло маленького містка.
Здавалось, не закінчиться ніколи стежинка
доокола тих водяних королівств,
обрамлених липами, кінськими каштанами,
загадковими кленами та дикими черешнями.
Більш не відчую терпкий запах пізніх нарцисів,
веселого бузку та черемшини.
Тепле сонце не поцілує в голівку
серед височенного очерету,
що шшумить-шшумить...
Тепер вже знаю - що є неминучістю...
Та тоді, центром мого маленького світу був зимовий став
з ополонкою посередині,
з смаком гордості тріумфу бути серединою,
страхом самотності і дзвоном тиші.
Вже знаю -
тріумф - мінливість,
самотність - приреченість,
тиша - біль.
І нема на те ради...
Та зараз неможливо
бути в тій ясній каблучці,
але вона завжди в тобі.
І не відпускають кораблики з гусячих пер,
випущені на волю, в став,
та присмак гіркої черешні,
що опала коло нього...
Така печальна туга (їсть душу) - чому???
Завжди можливо головне, щоб не вмирала надія...
p.s. "стрекози" - укр. "бабки" - чи то щось інше мається на увазі.
manko відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Щиро вдячна за оціночки та зауваження. Вже виправила!Туга моя за безтурботністю дитинства,
за вміння радіти простим речам і бачити світ у барвах. А ми приречені бути дорослими.