|
Сюди потрапила я випадково.
Шукала вранішню росу
Та десь у темряві і заблукала,
Зачарувавшись зорями вверху,
(Вони розцвіли пишно і сміялись,
Я не могла не глянути - й гіпноз)
Перечепилась за поріг до храму,
І випустила глечик з рук.
Крізь місце це проходили дороги,
Безмежність непомічених доріг.
Вони вже добре вибили пороги,
Але всередину ввірватись - гріх.
Будівля кругла й біла, і без даху.
Затертий напис. Йти?
Я відійшла на мить назад зі страху.
Можливо, там знайду води?
***
Дверей, хоч дивно, та не було.
Я увійшла без перешкод.
Над головою росло небо,
В дворі пишалося зело.
Мені здалося на хвилину,
Що там лиш мак і м'ята...
Там полину!
Чим далі - більше.
Зрозуміла: його ефір утертий
В душу. В чому ж сила -
Торкатися душі душі терпким
Полином?
***
Без краю поле! Чи таке у міру?
Як та безодня, що знадвору віє.
Від її вітру захищають стіни,
Але дощі нещадно сильні.
Там деколи танцюють урагани.
І хай все зіллям поросло,
Мені здалось, що яри - шрами
Та, що не вбили тут добро.
Не видно сцени для вистави -
(Якщо колись вона була,
То вже знесло й тепер не стало).
Одне поламане табло.
Спинившись, не почула й звуку -
То чиста мору тишина.
Я подала їй свою руку
Й вона між трави повела.
***
Тут стіни дихають. Я чую.
Крізь - вітер ху-у-у-у-у...
Десь темнота вкрала зозулю,
А та в лічбу: ку-ку, ку-ку...
За північ вже давно загнуло.
Чи не зблудила? Куди йти?
Я босоніж вбивала тиші
Пречисті зніжені лади.
***
Поблизу дерево й колодязь.
Зозуля облетіла кругом тричі.
Вона вернеться, знаю точно.
Її лякають мої вічі.
Як же глибоко-преглибоко!
Ота вода! Свята вода! Ні,
Не дістатись туди кроком
І не зсушити джерело.
Ту воду пити по краплині,
Ту воду пити, як вино,
Й в путі хмеліти,
Забувши зло.
Я бачу, що те дно бездонне,
Упасти в вічність - впасти вниз
(Бо все на раз - то беззаконно,
То жадність, то напевно вниз).
Кусок надщербленої порцеляни
З неба відбився. Сни
Розбавлені в колодязі
Воскресли.
***
Ви знаєте що сни?
Ви знаєте що воля?
І чий чудний каприз
Є наша щира доля?
Я є й ввісні. Я є, допоки моя
Воля ще б'є крильми,
Допоки сміх невидимий
На устах кволих.
***
Хочу води! О як же хочу пити!
Взяла відро прив'язане й униз -
Трохи водиці зачерпнути.
Аж тут сурприз -
Відро порожне. Добре ж чула,
Як вдарилось об щось.
Узяла з землі камінь й замахнулась -
Стоп.
Звідки той камінь надщербився?
Ізбоку. Так би не з'явивсь.
А квітка зацвіла нівроку..
Як?
***
Я кинула удруге вниз відро.
Я крикнула із жалю у криницю.
Ехо розлилось. Дно
Мовчало.
О скільки же разів в нього
Гукали? І скільки кидали сміття?
Там джерело. А чи ви знали?
Воно - живе життя.
Те дно глибоко. Глибина
Води превічна. В дитинстві думала,
Там - світ,
А там є більше.
Вода ізвідти, мов казки,
Які давно читала мати.
Ковток надпити та іти
Крайсвіт ламати.
Я краплю випила з долонь,
Слід від води із них не стерти.
Умила очі, втерла лоб -
Від всеї скверни.
Упала в м'яту. Наче сніп,
Моє безсиле тіло. Лежала,
Дихала й дивилася вверх.
Літала так відверто і невміло.
***
До храму йти би у неділю -
Інші дні - то гарувати.
Коли до неба вільний -
Ти не зможеш спати.
Зібрала в жменю свої
Сни. Ще раз поглянувши
В колодязь, пішла через
Простори у зелену повінь.
В дорозі я плела вінок.
Вінок препишний, предухмяний.
Червоний мак лиш із квіток,
Чар-зілля повен, що не в'яне.
Моє волосся, я ціла сповна
Просякнута тим духом трав.
Цей дивний запах віднедавна
Моїм киснем став.
Я йшла, а у моїй душі таїлось,
Немовби злочин заквітчатись
Отим зіллям. Немов, як з цвинтаря,
Узяти щось, його нарвати.
Та не лякає. Життя -
Це не чекання вірне смерті.
На голові зелень вінка,
В сутінках - справжня химерність.
Я йшла до ранку. Марилось,
Роса - пісок з далекої пустелі.
Світало. Вдень зело
Люблять сушенним.
По небу розпустила пишні коси
Зоря. А як без неї? Як без неї? І куди?
Мокрі ноги : роса з кров'ю.
Вузькі дороги - крізь терни.
ID:
306591
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 15.01.2012 01:45:19
© дата внесення змiн: 30.01.2012 19:24:14
автор: Люба Скоробогата
Вкажіть причину вашої скарги
|