|
...Морозний вечір. Засніжені вулички Львова ще більше покриває лапатий сніжок. Ліхтарі тьмяно жовтіють на фоні сіро-синього, стомленого від снігопадів, неба. В навушниках грають улюблені Фльор. Вона кудись поспішає, тихенько підспівуючи, вже безпам'яті завчені рядки пісень. Ховає руки в теплі кишені чорного пальто, в'язаний шарф, що прикриває обличчя, міцно обмотаний навкруг шиї. Та його майже не відчутно, - сильніше душить клубок почуттів та нервів - нестерпна біль, навіть сльози не виступають...(А може й на краще, що сльози не в змозі текти).
- Знову! Знову ці безглузді сварки!.. Ну, як вони не розуміють, що кричачи кращого не доб'єшся... Крик віддаляє! Хоча... краще крик ніж жорстоке мовчання... - проминали думки в Її голові. Вона йшла далі обдумуючи ситуацію, що склалася після чергової домашньої сварки. Ось і Личаківське... Вона любила тут гуляти, слухати тишу і гармонію, відволікатись від насущних проблем, відпочивати душею, думати про вічне... Та в таку пізню пору вона тут була вперше. Страх морозним струмом вдарив по спині.
"Потрібно боятися живих, а не мертвих!" - заспокоївши себе, Вона перехрестилась, подумки попросила вибачення, що турбує своєю присутністю спочилих. І пролізла через таємний прохід в огорожі, показаний подругою Настею, з якою частенько тут прогулювались.
Снігопад припинився. Морозу, здавалося, немає. Вакуумна тиша, вакуумний простір... Якщоб не білизна сніжного покривала, то, здається, і ліхтарик не допоміг би відшукати стежини цього похмурого царства усопших. Вона відчувала спокій, відчуття страху, наче, залишилось там, за огорожею. Клубок у горлі теж відступив, в думках з'являлись поетичні рядки. Вона прямувала до "Сплячої красуні", плавно і ледь чутно ступаючи по пухкій, присипленій сьогоднішнім снігопадом стежинці ... Як враз почула чоловічий голос.
Кинулась назад, та спідкнулась об край бетонного надгробку, падіння зупинило дерево, що росло поряд. Та хруст гілки, що стирчала з дерева на рівні плеча дівчини, і звук удару розірвав простір і увірвався в тихий діалог чоловічих голосів. Глянувши в правий бік, там, між пам'ятників, Вона побачила два силуети. Тепер один... він наближається... Серце, наляканою пташкою, розриває груди...
- Що Ви робите, в такий пізній час, в такому похмурому місці?- промовив чоловік. Вона глянула на Нього і побачила темні очі з "вогником", які дивились на Неї з-під широкого капелюха. Його лице було прикрите шарфом і воротом недовгого пальто.
- Я...-ледь промовила Вона, та чоловік перебив:
- Вас чекають вдома, дуже хвилюються. Ходімо.
Він простягнув Їй руку. Вона без остраху взяла Його руку, інтуїція дала на це свою згоду.
Вони мовчки попрямували до виходу з кладовища. Вона йшла попереду. Мовчання тривало допоки не вийшли на центральну дорогу...
- А що Ви робили на кладовищі так пізно?..- запитала Вона.
- Вирішував одну справу. Мені можна. А от чому Ви в такий час не п'єте чаю з якимось тортиком, а шукаєте пригод?
- Вдома знову чвари... Вирішила розвіятись, а ноги вже самі привели... Я вперше на кладовищу гуляю так пізно. А взагалі-то, я досить домашня, вечорами вдома сиджу.- виправдовувалась Вона.
- От і правильно. Не гоже юній леді, вночі, не зрозуміло де гуляти.
Їй стало соромно...Знову наступило мовчання...
Вони вже підходили до Її дому, коли Він спитав:
- А як міледі звуть?
- Олександра... От і мій будинок...
Він стягнув шарф з обличча і ніжно доторкнувся губами до руки Олександри, кинувся йти далі.
- А свого імені Ви не назвали!..- тремтячим голосом промовила дівчина.
- Називайте мене Мисливець!
І Він зник за поворотом вулиці.
ID:
316621
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.02.2012 23:15:14
© дата внесення змiн: 09.03.2018 15:33:34
автор: Олеся Глібка
Вкажіть причину вашої скарги
|
