Тихо... все затихло. Спить ліс, сплять зорі, викидаючи своє тепло в холодні обійми темряви,
заснуло небо, навіть дощ і той заснув... Тільки душа заснуть не може. В прохолоді ночі вона блукає серед сірих стін... в пошуках часу, в пошуках спогадів.
Кожна мить, кожен рух солодко обпалює мою душу,кожна згадка, тисячі образів... ти...
Все перевернулося: щастя якого не знав, біль яка не втихала, порожнеча, відчай, крики, що виривалися з горлянок моїх нервових клітин...
Все затихло від твого погляду і тільки вуста боязко тремтіли. Тремтіло й серце, мозок затік гарячою кров'ю, своєрідним коктейлем кохання. Ніби вірус ти заполонила мене, стала всім! я не міг дихати, не міг бачити, чути... я звик до тиші, став залежний від неї.... від тебе! Від твого подиху.
Як страшно раптом прокинутися і почути, побачити, відчути, вдихнути, зрозуміти, що тебе нема...
Знову біль, тільки в сотні разів сильніший! Ніби бур*ян, він ріс в середині, ріс та набирався сил, що б втопити мене в новій хвилі, хвилі під назвою життя...
Сірість, темне світло, сумна посмішка, непотрібні необхідності... беззвучний крик... пустий погляд...і знову стіни...
гнилі стіни моєї свідомості...
а в них я... один... І все що я маю це спогади.
Я не зміг втримати тебе, я не витримав...
У всім провина лиш моя, Янгол не живе в клітці...
Янгол ,який байдужий до людського болю-
справжнім Янголом і не був.
Make Suffer відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ну чому ж?
ніхто не каже що є якась байдужість, просто не можна кохання закувати, і тримати біля себе силою.
інколи варто відпускати, як биболяче не було....
