А із середини все рветься прокричати:
«Як я люблю тебе!!!»
Стривай, не говори... Я проведу тобі крізь серце
Мільйони вольт експресій, неземних,
Чарівних митей, навіть марень...
Спи, Сонце, спи... Тобі гіркії ліки дало життя.
Я – тії ліки. І це ще не відомо...
Може й ти для мене легкий наркотик?
Та досить на сю ніч. Не думай, не журись...
Забудь все вилитеє мною днесь
На цей папір, що ти не прочитав,
А через серце перейняв
Енергію моїх рядків...
Тобі не легше? – Я не ліки, а так.. отрута.
Та ти вже звик. І звикла я.
І як же довго тягнутимуться сі рядки?
Коли поснем – скінчаться.
Замовкнуть у пустелі, і рота не посміють роззявлять,
А ж поки не зійдем на небі,
Й не станем там нові рядки писать...
А із середини все рветься прокричати :
"Як я ненавиджу..."
...Тебе, твій егоїзм, твій подих, погляд, кожне слово.
Не хочу чути жодного зітхання
Про долю і життя твоє дурне.
Не знаєш ти і думки про кохання
Твій образ смуток у новелу занесе...
Проте, це буде правда до Зізнання .
Ти не кохаєш, не кохав - я знала .
Ти попередив - я стояла.
Тепер сама себе вбиваю стиха.
Наніс же ти у долю мою лиха!
Де ті рядки, що пишемо удвох на небесах?
-Ці??? - Схожі... Фантастично гожі,
Чарівні, милі, добрі, про кохання,
Неромантично товстошкіре та глухе,
Зовсім несхоже на чарівне сяйво,
Тепер - це більше ходить на провалля,
Де крикнеш, і не чуєш, бо німе.
