Я зовсім не вперше вступаю в дебати із часом –
І ставлю під сумнів доцільність його тортур:
Бо жодних пейзажів, крім літер смугастих пасем,
Бо жодних мотивів, крім цокоту клавіатур,
Бо жодних емоцій, окрім семіотик смайлів,
І очі не в очі у просторах між рядків,
Та діти прогресу - із м’язами викидайлів,
Аби, щонайменш, наставити синяків…
Ледача на вдачу – в прогресу своя рутина,
Під цокіт галопу не чути шепіт доріг,
І зміна вчорашня – вже не актуальна зміна,
І дім учорашній – давно забутий поріг…
І пил осідає на бюстах вчорашніх кумирів,
Бо падають рейтинги: гіпс – силікон – поролон,
Бо в світі бракує достойних військових мундирів,
І зовсім немає достойних небесних корон…
Я зовсім не перший вже раз саботую поступ –
Бо невідворотність змін, непотрібність рим…
Хоча під прицілом долі все, мабуть, просто –
Мій час молодий не бажає ставати старим…