Осінь. Пора мрій. В оточенні золотого листя мріється не так, як зазвичай, мрії стають по-особливому ніжні...
Листя ледь чутно падало до ЇЇ ніг. І хоча Вона не любила осінь, все одно вона здавалася Їй найзагадковішою порою.
І ось,вечеріє...Вона милується західом сонця, яке ледь-ледь затьмарила хмаринка, лише маленьку його частинку...
В Неї був дуже замріяний погляд...
-Доню, з тобою все гарзад? - спитала ЇЇ бабуся, яка в цей час проходила поряд з нею (так, це була рідна її бабуся)
-Так, все добре,дякую. А що таке, бабусю? - відповіла замріяна дівчина.
-Просто в тебе доню погляд такий сумний, можливо в тебе щось трапилось? - запитала старенька.
-Ні, бабусю дорогенька...Я лише малюю картину...
-Картину?
-Так?
-Але я не бачу в тебе художнього арсеналу, скажімо так?!
Вона усміхнулась, вперше за цей день.
-Розумієте, я малюю картину, використовуючи малюнки минулого.
Бабуся здивувалася, проте була зацікавлена: що дівчина має на увазі?
Малюнки минулого...для неї вони були дуже цінними. Під ними розумівся той світ, ті події та моменти, які відбувались з нею влітку...
-Бабусю, малюнки ці-дуже багато означать для мене! - тихим голосом сказала Вона.
-Справді? - спитала та. - А розкажи мені про них, я з радістю послухаю.
І Вона зі своєю бабусею присіли на лавку у скверику, що знаходився неподалік від них.
І почала розповідати...Про те, що це літо було для неї найпрекраснішим: відпочинок у колі друзів, вечори біля вогнища, та...Кохання....яке народилось у серці і душі. Вона знайома з ним декілька років. Їхня дружба можливо і не міцна, проте вони завжди раділи кожній новій зустрічі, підтримували один одного. Нажаль це кохання кожен тримав у собі, не давав вийти йому на волю. Хоча, можливо це було не коханням...Але Він і Вона часто полюбляли разом дивитися на зоряне небо, милуватися місяцем та радіти дощу. Цим двом було добре разом. Літні ночі начеб-то давали поштовх сказати один одному "Я тебе кохаю"...Але щось їх зупиняло. Якась невідома сила не давала шансу промовити ці слова...
Бабуся уважно слухала дівчину. А вона....Вона ледь стримувала сльози...Картала себе за те, що не відкрила йому своїх почуттів, а Він своїх.
-Доню, не плач. Якщо це справжне кохання, воно обов'язково вас з'єднає!
-Можливо і так. - промовила дівчина. Проте розуміла - між ними кілометри. Відстань, яка б'є по серцю. А серце її і так крається від кохання.
-Дорогенька, кілометри, навіть якби вони були неймовірної кількості, не завадять бути разом тим, чиє кохання сильніше понад усе.
Дівчина замріялась ще глибше...Всі ті дні, проведені з ним Вона складала в пам'яті і називала малюнками минулого. І зараз складала з них картину. Картину майбутнього, яку вона так мріяла втілити і життя, щоб ця картина стала реальністю.
І хоча вона малюється не фарбами , аби її побачили всі, для Неї ця картина буде найяскравішою та найдорожчою з усіх.
Бабуся пішла, сказавши їй одне: "Справжнє кохання незнає перешкод. Пам'ятай це." А Вона залишилась зустрічати зоряне небо наодинці зі своїми думками і малюнками. І з цього моменту її душа почала вірити в те, що вона обов'язково буде з Ним найщасливішою. Треба лише почекати...
ID:
324099
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.03.2012 11:24:32
© дата внесення змiн: 22.03.2012 11:24:32
автор: Ірин@
Вкажіть причину вашої скарги
|
обов'язково... Найщасливішою!..
