Чомусь навколо глуха тиша
І пустота в душі, в очах,
Вогонь у серці вже не дише
Вже не тремтить у грудях страх.
Чомусь так дивно і байдуже
Чомусь не гірко, не болить,
Всередині ніщо не душить,
Сумління спить… А чи мовчить?
Якщо мовчить, тоді навіщо?
Для пам’яті чи забуття?
Чи хоче заховатись нижче,
Бо так не хоче каяття?..
Живу як бездиханне тіло,
Існую мертво, без чуття,
Роблю усе я так несміло,
А розум йде у забуття.
І падаю, вже сил немає,
Останні пориви до дій.
Душа вже тіло покидає,
Ніхто не закричить їй: «Стій!»
Здавалось би живу, існую,
Світ бачу, чую, говорю,
Не співчуваю не горюю,
Не плачу, навіть не люблю.
Відрізок захотів скінчитись,
Що називається життям,
Та щось кричить та хоче битись,
Надія – мати всім чуттям.
