Спекотно. Літо. Навколо кружляють дрозофіли та інша комашня. Небо світле з вбивчим червоним сонечком (яка твоя улюблена погода? Явно не така, хібащо зимою).
Доміно на столі, відерце у пісочниці, спідне на мотузці - звичні атрибути, нічого не скажеш.
За столом сиділи три чоловіки - символ містичної рівноваги. Почерзі: персона перша - Пірат - вусатий, повнуватий та патлий, любить пісеньки співати, руками кістки вправляти, за спеціальністю лікар за покликанням моряк, пропрацював на морі п'ядесят років, а в 1991 році перейшов на службу на доміно і зараз предстає на сцені у червоних штанях з трьома полосками, весь обтатурованиний (підмічу папугу на плечі з якою він часом перешіптувався та голосно реготав після цього). Ідемо далі, ще жарчіше, бо як іще, персона друга - Шекспір, людина запальна,а може і не людина (деякі джерала це стведжують), заслужений актор напівзакритого-напівідкритого законого у вузьких кругах об'єднаного театру ,,Нових п'єс та ковбаси,,. Минула слава вже затихла і він відійшов до нашого столу, але й зараз в перервах пише п'єси. Зовнішність класично шекспірівська: борідка, вусики, закручене біле волосся, вкрадений костюм Гораціо (він йому личить). Персона третя - це провал, чорне волося зализане назад, чорний капелюх, чорний піджак, чорні труси, чорні зіниці, чорні брови та й серце чорне. Він не на землі - він її частина, як пагорб (пагор Північно - Західний Володимирович). Кумарною особливістю його стилю був піджак - вдягав його завжди у будь-яке місце у будь-який час, тут і там, сьогодні й назавжди. Піджак ховав жорстокі шрамування двох півкуль Землі, які він попросив зробити студента відмідміника Сергійка Скалозуба, а також майже все татуювання - компас (S - N на венах правиці), зроблене за зарах. студентки-двіїшниці з дуже гарними очима. Працював Володимирович, як ви мабуть здогадалися, вчителем престижного столичного педварда імені визначного діяча культури, але зараз пішов на пенцію, бо має грати в доміно.
- Знаєшь, я не вмію слухати людей, - почав чорнявий та поклав ще одне доміно до гри, - Ні, я не глухий, але коли я спілкуюся чую замість слів думки, наміри людей. Патологія вчителя.
- Чи це не найбільший в житті скарб?
- Хаха, чи ні, - Може то халепа? Халепа чути ,,бовдур,, тут і там.
- Ні, це скадно, - Хочу почути відповідь студента, а чую його проблеми, переживання і ким я буду якщо поставлю двійку.
- Цікаву проблему бачу в цьому. Ти не судя суду, навіть не представник, а судити маєшь проблеми людські і бачити результат зразу в думці.
- Та не без помилок, недорозумінь, невдач, шмарклів та хижих посмішок майбутніх злочинців та вбивць, які чекають, щоб знищити весь світ.
- А я врятую! - Я врятую світ, все що зможу. Так, кожну річ до якої доторкнусь відлікую, обмию, обцілую, буду гаптувати, буди воодушевляти, буду скріпляти, буду закривати.
- Та хоч так вряту лишь кількох, а потім...ніщо не вічне, і ти, і вони помруть.
- Та чи можна зупинятись, якщо можна іти да?
- Та ні, я про це не кажу...хаха...ні...посміхніться, ми ж граємоємо. Я сам рятував. Іноді звали по якійсь дурниці: на нозі вену зашити, чи витягти кулак з рота...веселі мотроси. Я й не дав й клятви Гіпократа та в морі про нього й не почуєш, але рятував я й злодії і вбивць.
- То зрозуміло - то робота.
- Не романтизую, я ж не Шекспір, та поміть вирішувати хто житиме, а хто ні, це тобі не мішки в вантажівку грузити.
- Так, робота у нас двох особлива. Духовна трохи більш ніж у монахів.
- З мішками і я не відпочивав.
- Краще відпочив би, а то і доміно ледве тягнешь.
- Це хвилювання, а не слабість! Боюсь програти, як і всі.
- Я ні.
- Аналогічно.
- Ви бовдури - я кригка душа.
- Дякую.
- Позязя. Виграв. Я в туалет.
- Його гіперативність восьмикласника іноді ставить під сумній наявність хочаб якось інтелекту.
- Театрали...цікаво, про що він думає.
- Теж щой каже.
- Продовжуємо, - сказав Шекспір зразу, як повернувся.
Жінка з білявим волоссям граючи в Венський бал кружляє і вішає почерзі одяг. Маленька така худенька жінка з моторчиком, яка приносинь хочаб якусь прохолоду. Без неї гравці б не мали б потрібного мікроклімату: було нестерпна спека, земля засохла, волога мінімальна. За життя не на майданчику Надія Ярославівна працювала в дітсадку №1 і там звикла повертати все на свої місця: кожну ляльку, кожен коврик. Зовні чиста, як сніг на Альпах, та легка, немов хмаринка. У своєму білому платті, як примара (не в плані лякає, а в плані заворожує). Жінка дивиться за двома дітьми, які завжди грають в пісочниці.
Маленький білявий хлопчик будує замки: великі, гарні, роскішні, як у середньовіччі, та граї в доблесних рицарів, поки не приходить темненька дівчинка та зображуючи дракона не руйнує все доводячи хлопчика до сліз. Надія заспокоює хлопчика та рівняє землю. Дівчинка соромиться:
- Пробач...не знаю, що на мене найшло.
- Пробачаю, але більше не роби так.
- Я більше не буду, чесно.
Хлопчик будує знов.
І був День та Ніч, Вогонь та Вода, Земля та Вітер. Вогонь нервував, Вода бурчала, Земля незважала, бо знала, що День зробить, то Ніч зруйнує і Вітер все з часом задує.
ID:
331559
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.04.2012 17:13:31
© дата внесення змiн: 30.08.2013 20:51:26
автор: Уявна одиниця
Вкажіть причину вашої скарги
|