Петро Іванович Калнишевський (* ~ 1690-1691, с. Пустовійтівка Лубенського полку, тепер Роменський район, Сумська область — † 12 листопада 1803, Соловецький монастир, Росія) — останній кошовий отаман Запорозької Січі у 1762 та 1765—1775 роках.
Православний святий (вшановується як Петро Багатостраждальний)
Був військовим осавулом, потім суддею Війська Запорозького низового. У 1762 р. обраний кошовим, але того ж року після зустрічі в Москві з царицею Катериною II усунутий з посади. У січні 1765 року всупереч царській волі старшина знову обрала його кошовим.
За доблесть у російсько-турецькій війні 1768-1774 рр. Військо Запорозьке дістало подяку від цариці. Кошовий отаман став кавалером найвищого ордену Російської імперії — Андрія Первозванного, йому було присвоєно військовий чин генерал-лейтенанта.
Обстоював права Запоріжжя, задля чого неодноразово їздив з депутаціями до Петербурга. Намагався посилити свою владу і обмежував права старшин та козацької ради. Дбав про поширення хліборобства та торгівлі у запорозьких степах, тим самим перешкоджаючи планам Росії щодо колонізації причорноморських степів та посилення російської присутності в Україні.
Князь Потьомкін виступив на засіданні уряду з проектом ліквідації Запорозької Січі 23 квітня 1775 року. 4 червня за схваленим планом 100-тисячне військо під командуванням генерал-поручника Петра Текелія, повертаючись із турецької війни, обступило Січ, скориставшись тим, що Військо Запорозьке ще було на турецькому фронті. Не маючи сил боронитися, Калнишевський змушений був здати фортецю без бою.
Загарбники розграбували військову скарбницю, припаси, архів, церкву. Разом із старшиною Калнишевського було заарештовано і на пропозицію Потьомкіна довічно заслано до Соловецького монастиря, куди доправлено наприкінці липня 1776 року. Монастирському керівництву було наказано утримувати Калнишевського «без відпусток із монастиря, заборонити не лише листування, але ще й спілкування з іншими персонами та тримати під вартою солдат монастиря».
3 серпня 1775 року Катерина II видала маніфест, яким оголосила, «рос. что нет теперь более Сечи Запорожской в политическом ея уродстве». 6 пунктів довгого маніфесту фактично зводяться до звинувачення запорожців у захопленні та присвоєнні чужої власності та намаганні створити незалежне управління.
Петра Калнишевського утримували у казематі №15. «Порційних грошей» виділяли 1 карбованець на добу (що в 40 разів більше, ніж іншим в'язням). На заощаджені гроші він відремонтував свій каземат, а наприкінці життя купив Євангеліє вартістю 2435 карбованців і подарував його монастирю. У 1792 році Петро Калнишевський переведений в одиночну в'язницю біля Поварні.
Коли кошового перевезли з Прядильної камери в інше приміщення, то від нього залишилося в камері більше як на два аршини нечистот. Просидівши в тюрмі такий довгий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір; в нього, як у звіра, виросли великі пазурі, довга борода і весь одяг на ньому, каптан з гудзиками розпався на лахміття і звалювався з плечей.
Указом нового імператора Росії Олександра Павловича від 2 квітня 1801 року він був помилуваний за загальною амністією й отримав право на вільний вибір місця проживання. За своїми літами (йому йшов 111 рік) і станом здоров'я залишився ченцем у монастирі, де й помер на 113 році життя 12 листопада 1803 року.
Похований Петро Калнишевський на головному подвір'ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором. Могила не збереглася, але на паперті Спасо-Преображенського собору Соловецького монастиря досі збережено могильну плиту з текстом:
Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Кальнишевского, сосланного в сию обитель по Высочайшему повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году по Высочайшему повелению снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу 112 лет от роду смертию благочестивою, доброю.
/Матеріал взято з Вікіпедії/
КОЗАЦЬКА РАДА
Зібрались гетьмани
усі на Січі,
триває козацькая рада,
мовчать барабани,
принишкли сичі
і коней табун на леваді.
Чекає козацтво
наказу старшин,
поважно чуби поправляє,
у воїнстві грізнім
тут кожен аршин
і всяк терпеливо чекає.
Відтерті шаблі,
в кутасах коругви,
начищені піки до блиску,
і кремінь в мушкетах
й пістолях новий -
чекає козацтво на виступ.
Щось довго гетьмани
ту раду ведуть.
А он і гінці прискакали,
із старцем сліпим.
"Калнишевський прибув!" -
козацькі ряди зашептали.
Останнього кошу,
його отаман,
останній січі охоронець
вже злазив з коня,
а притихлий майдан
схилився в поважнім поклоні.
"Він має сказати" -
промовив Богдан -
"Чверть віку катований воїн.
Що скажеш нам Петре?"
"Одне лиш - пора!
Пора на здобуть, браття, волю!"
"Ти ближче до Бога, -
Хмельницький сказав -
"ти був з нас останнім героєм.
Скажи, як позбутись
душевних тих ран,
народ як позбавити болю?"
"Донести всім правду," -
промовив Петро -
"вознести її, як клейноди,
щоби уже більше у світі ніхто
не смів їй перечить навпроти.
Щоб кожен із нас
врешті-решт зрозумів,
що вільними є тільки вільні.
хто мову свою береже
й рідний дім
і Божий лиш суд вважа чільним.
Щоб кожен із нас
себе воєм відчув,
і гордість проснулась
і гідність.
Пора, побратими!
Хай бубни гудуть,
на Січі сьогодні опівдні!"
І стали гетьмани,
і стали полки,
і сурми весь край розбудили.
Ставай, Україно!
Ідуть козаки,
ворушаться братні могили.
Ставай, Україно!
Доволі страждать
і правду ховати в темницях,
козацького духу
вовік не здолать,
якщо він на криці іскриться!
Ставай, Україно!
Ідуть козаки,
ворушаться братні могили.
Ставай, Україно!
Доволі страждать
і правду ховати в темницях,
козацького духу
вовік не здолать,
якщо він на криці іскриться....
За героїв!!!
Вставай брате до боротьби,
за свої права й свободи.
І борись, як боролись колись,
твої братні народи.
Подолай страх, підведись із колін.
Бо вже більше не буде нагоди.
І звільнись із кайдан
і це буде тобі нагорода.
І знову ця епоха на Вашій сторінці,- потрібна і дуже неймовірна, бо тільки так, шукаючи істину між козацькими булавами і духом українського народу, ми знаходимо себе, справжніх
Славна у нас історія,великі люди її творили.І Вам,пане Ігорю,глибока шана за те,що знайомите читачів з нашим звитяжним минулим. 
Жаль тільки, що в Раді не козаки, а кізяки... То ж добра скоро не дождемося... 
ця тема і донині актуальна 
ще 
