Я проходжу мимо жінки, яка курить. Я проходжу мимо чоловіка, що кульгає на одну ногу . Я проходжу мимо вітрини, набитої ювелірними виробами. Я чую запах несвіжої риби, що суне з ринку. Стою на світлофорі. Чекаю на зелений. Машини і машини. Перехожу дорогу, відвертаю погляд від обличь, мені набридли чужі очі. Натовп назустріч. Назустіч одинокі. Я все ще тут, все ще в європі, пластмасова якість всюди. Я йду мимо супермаркетів, мені потрібна аптека. Мені всеодно. Я просто шукаю аптеку.
_______
Очі, знову чужі очі. Дивляться на мене, чекають чогось. Я їх не розумію. Хочу відвернутись, піти, зникнути. Хочу, щоб все закінчилось і стерлось з моєї памяті. Я згадую маленьку дівчинку, дівчинку з білим прямим волоссям, з пронизливим до болю поглядом. Вона торкається моєї руки. Навіть тут, серед чужих очей, я чую її дотик. Раптом падаю кудись, встрягаю в розмову, закутана меланхолійністю. Я хочу додому.
_______
Бруківка, та я іду по лініях асфальту. Іду через площу. Дзвін. Сонце в спину. Люди на лавках, сидять, говорять, обовя ́зково подивляться на мене. Я подивлюсь на них. Оціню одяг, прикину ціну взуття. Я теж хочу такі чоботи. Мені сумно. На вікнах висять санта клауси з китайських, далі будинки, будинки, черепиці, хмари. Я прохожу площу і йду по вузькій вулиці. Пахне котами. На асфальті відкриті консерви. За мною підглядають крізь низькі вікна, я бачу обличчя в темному шклі. Вулиця дуже вузька, мені в ній тісно. Я переживаю, я надіюсь, що Аліса вдома.
_______
Аліси немає. Я телефоную їй. Даремно. Глажу собаку. П ́ю чай. Іду до балкону, відкриваю вікно, запитую щось в сусідки. В неї четверо маленьких дітей, вони часто плачуть, кричать, завжди вітаються зі мною на вулиці. Я бачу Катаріну, в неї довге чорне волосся. Вона гризе нігті і тулиться до матері , коли та говорить зі мною. Її чоловік працює в казино. Він завжди злий, у бідолашної Катаріни синці на руках. Я вмикаю обігрівач, бо в квартирі холодно і сиро. Знову телефоную Алісі. Але вона не відповість, вона завжди відключає телефон, щоб я її не «діставала».
_______
Аліса прийшла пізно і курить на кухні. Я в себе в кімнаті, креслю і креслю, зігнувшись над широкими ескізами, придивляючись уважно до токних ліній і стараюсь думати тільки про роботу. Я не запитала в Аліси нічого. Я боюсь її чорних, надто сильно підведених очей, її пурпурового волосся. П ́ю каву, щоб не заснути, бо треба закінчити роботу на завтра. Не витримую так. Йду на кухню. «Знову? Ти гуляла з ними? Ви пили? Мартіні?». Я кидаюсь на неї, в мене істерика. «Думай хоч трохи! Я хвилююсь! Це ненормально! На кого ти схожа? Мені це набридло, набридло!». Вона мовчить. Курить, дивиться в вікно, її очі глухі, мов дві стіни. Я сідаю поряд. Я сижу на кухні з привидом. «Я просила тебе не курити?». Мій голос стає тихим, слабким. Я хочу їй щось пояснити, мені є що сказати, я прокручувала ті монологи в голові десятки разів, але мені дійсно набридло. Мовчимо обоє.
_______
Біжу в ніч. Важко, важко бігти по вогкому піску. Він провалюється під кожним кроком. Я чую, як хвилі кидаються на мої ноги, кросівки мокрі. Навкруг нікого немає, лише далеке світло від будинків фарбує небо зліва від мене. Крізь наушники і важку музику я чую грохіт хвиль. Але я їх не бачу, все чорне, пляж теж чорний, і я біжу в ніч. Тікаю від себе, від свого життя. Закриваю очі, на мить мені здається, що чергова хвиля змиє мене в безодню. Ні, я все ще тут. Хвиля розбилась об мої кросівки. Це небезпечно, бігати по краю, коли зовсім темно. Океан небезпечний. Але мені нічого боятись, я хочу втекти. Всі вірять, що я підтримую форму і економлю на фітнес клубі, але поки що це єдиний спосіб втечі. Біжу вперед.
_______
Алісин класний керівник вкотре намагається зі мною поговорити. Зустрічає мене на вулиці. Караулить? Сьогодні я п ́ю з ним каву на станції в метро. Він дивиться на мене серйозно, розповідає про проблеми з Алісою. Ще трішки, і він заговорить про відрахування. Так і є. Алісу відрахують, бо вона пропускає уроки і не приносить пояснювальних записок. А їй лише шістнадцять, їй необхідний постійний контроль дорослої особи. Вона спить на уроках, не говорить з однокласниками. В неї більше немає друзів. Вчитель примружує очі, підсовується ближче до мене і запитує в пів голоса, чи не думаю я, що справа в наркотиках. «Ні!» кричу йому, переконую, що Аліса не така, що в неї складний період, що вона вдруге втратила батьків, що все налагодиться, що я намагатимусь слідкувати за ситуацією, і ще я кричу багато впевнених речей, і люди обертаються на мене, а вчитель рвучко дивиться в іншу сторону, він робить вигляд, що не знайомий зі мною. Якась істерична особа, він не має зі мною нічого спільного. Ніхто тут не має зі мною нічого спільного. Я тікаю в розкриті двері першого метро, їду не в ту сторону, плачу, думаю про Алісу. В мене немає інших думок.
________
В мене немає інших думок вже багато днів. Багато довгих годин поспіль. Маленька дівчинка з білим прямим волоссям виросла, її дозрівання пройшло мимо мене. Моя вина. Цей факультет, навчання, комбіноване з роботою, вічні підрахунки, фінансові проблеми, рух вперед, намагання забути страшну аварію. Я жила реальністю. В той час, як інша реальність протікала мимо в іншому місці. В серці Аліси. В її голові. Там, де мене було найменше.
_______
Висока жінка, одягнена з Ana Sousa – я це точно визначила – з чудовим макіяжем, з приємними рисами обличчя, з шпильками на ногах. Вона дивиться на мене своїми очима, намагаючись навя ́зати вдавний спокій. Та мені неспокійно. «Я думаю, все це почалось ще в дитинстві, коли їй було п ́ять. Її батьки загинули в авіакатастрофі, вони якраз повертались з Києва до Лісабону, і після цього наша сім ́я взялась за її виховання. Та ось два роки тому, коли їй було чотирнадцять, сталась страшна аварія, мене в той час не було в країні, вони їхали машиною, розумієте, і слизьке слизьке шоссе, бо знову дощі, і вижити вдалось тільки їй, розумієте, тільки їй. Дві катастрофи – це занадто. Вона ж ще зовсім дитина, вчиться в школі, в останньому класі. Я боюсь, щоб вона не звернула на неправильну дорогу. Вірніше сказати, я боюсь, що вона вже на неї звернула. Можливо, це звичайні підліткові проблеми, які повинні пройти, та треба ж щось робити, поки не стало пізно, а я сама з цим навряд чи справлюсь. Тому вирішила звернутись до вас. Але Аліса ніколи, ніколи не погодиться поговорити з психологом!!» . «Скажіть, я правильно зрозуміла – два роки тому в автокатастрофі загинули ваші батьки? Чи вас вони теж удочерили?». Я мовчу. Раптом говорити стає важко, я обираю мовчати. Але ж мовчати не можна, треба відповісти. Кажу: «Так. Але справа тут не в мені. Зі мною все впорядку». Незнаю, навіщо добавила оте «все в порядку», адже психолог не натякала на те, що в мене проблеми. Зрештою, що я? Точно, що я тут роблю? Психолог продовжує: «Можливо, ви хочете про це докладніше розповісти. Про ваших батьків. Скільки вам років?». «Мені двадцять» - випалюю я, не задумуючись. Зараз почну розповідати, що вчусь на архітектурному факультеті, паралельно працюю, що граю роль дбайливої старшої сестри, хоч гіршу, мабуть, і найти важко, що раніше у нас була хороша сімя і що ми жили дружно та весело... Не завжди, звісно... На очі навертаються сльози. Я мовчу. «Де ви були, коли сталась аварія?». «В Нью-Йорку...». Стаю і йду. Не попрощавшись, не сказавши ні слова. Не можу пояснити, чому йду, чому тікаю, просто я постійно роблю щось не так. Потрібно діяти, а не вести балаканину!...
_______
Станця метро. Холодна. Пуста. Залізна. З яскравими модерновими афішами. Я бачу на них лише плями та лінії. І якісь чорні літери. Людей немає, де вони? Дихаю цим штучним повітрям, ховаю очі від металічного блиску, що панує повсюди. Коли вже метро, коли, так холодно тут.
_______
Піднімаюсь сходами... Дзвоню в двері, відкриває їх недоглянутий, але досить красивий хлопець. Заходжу. Він проводить мене на кухню, я зауважую повсюди прості меблі, білі стіни, глуху відсутність комфорту. Сідаю на обдертий стілець. В повітрі сигаретний дим, я ж його так ненавиджу... Мені потрібно з ним поговорити, з цим хлопцем. Починаємо розмову. Його звуть Паша, він з росії, працює. Каже, що любить Алісу. Каже, що хоче з нею одружитись. «Що ви будете робити після одруження?» Він знімає цю квартиру, а для Аліси вже знайшлась робота, «досить перспективна», як він висловлюється. «І коли ви хочете одружитись?». Літом, після закінчення школи. «Аліса повинна поступити. Я їй допоможу, мене всі знають в моєму універі, і її приймуть. Вона буде вчитись, щоб здобути хорошу освіту і потім хорошу роботу. Розумієш?». «А вона хоче?»....
Раптово в квартиру ввалюється дівчина, з сигарою, румунка. «Хто вона?» - спантеличено задаю питання. «Як хто?? Нєвєста!» випалює кривою мовою дівчина і вішається Паші на шию. Дивлюсь на обох спантеличено і в очікуванні відповіді. «Сєстра-а» -протягує Паша. Після цього «сєтра» заливається істеричним сміхом і сідає з нами за стіл. Дивиться на Пашу «несестриним» поглядом і облизує ложечку для цукру. Власне, на столі немає більше нічого, окрім ложечки для цукру. Я запитую: «будемо далі говорити про Алісу?». Дівчина знову скручується в припадку дикого сміху. Я хочу стати і піти, стати і піти геть! Але якщо вже тут, то треба триматись, поки не зрозумію всього. «В вас всього одна сестра?». «Ні, мілочка, в нього купа сєструх. І даже є один братан. І даже пес є, ага» - знов сміх. Паша теж посміхається, йому до душі такий гумор, взагалі ніхто тут не сприймає мене серйозно. Таки йду.
_______
В корпусі мого факультету багато бібліотек і багато підвіконників. Тут сухо і затишно. Я в залі для навчання, креслю свої ескізи. Колеги креслять поряд – одні знайомі, інші чужі. Зрештою, всі чужі. Слабке світло спадає десь згори, тиша. Що робити тепер? Що скаже Аліса, дізнавшись про мій візит? Кидаю все, йду в напівтемний буфет, замовляю чашечку кави, плачу. Так пекуче плакати тут, в пустому буфеті. Та раптом біля мене зявляється ще один любитель засиджуватись в універі допізна, і я змушена відвернутись, ховаючи сльози. «Попроси кави, кави» шепочу я в голові, але він просить круасан з сиром і хрумає ним прямо в мене під носом. Ще й зирить в мою сторну. Я чую, як падають на холодну підлогу крихти з круасану. Чую шелест серветки під його пальцями, точно товстими, бо у всіх португалів, що їдять круасани наніч, пальці якісь неймовірно товсті. «Ви з архітектурного?» лунає його типічно-португальський голос, і я повертаюсь до нього. «Ні, я з божевільні».
_______
«Аліса, де ти? Чому не зявляєшся вдома? Чому не подзвонила? Як же школа? У вас канікули? Ти коли повернешся? Не клади трубку!! Стій!!...» І гудки, як завжди. Монотонні, байдужі гудки. Як напів-мертве ехо з далекої пропасті. Пропасті життя моєї сестри. Сижу на кухні одна, курю. На тарілці розігріті млинці з шоколадом, ті самі з Continente, які ми так полюбляли їсти в неділю, після обіду. Коли ще збирались разом всією сімєю за столом. Млинці нас об ́єднували, пахли, стікали по тарілці гарячим шоколадом. А на смак завжди були, немов резина...
_______
Високий чоловік в окулярах сидить зі мною за столом. П ́ємо експрессо. За брудними шибками кафе зловіще тарабанить дощ. «Дорога моя, в цієї дівчинки значний потенціал. Я бачу в ній маленького генія. Повірте, я зроблю знаменитістю вашу сестру.» Дивлюсь на нього нейтральними, зпустілими очима. В прозорих скельцях поверх малих хитрих очиць відбиваються вогники з бару позаду нас: маленькі лампи-світильники, підсвідка під пляшками, яскрафа фольга з вітрини, що огортає шматок торту...Щось схоже на полотно гіперреалізму. Ось біля фольги стоїть Аліса і намгається дістати рожеву кремову квіточку на верхівці. Ось вона витягує великого пензля і малює чорно-білу сигару прямо поверх солодощів з вітрини, малює її швидко, вправно, а потім раптово кидає пезль і влазить всередину щойно намальованої сигари. «Ей, ви слухаєте мене??». «Ні. Так, але сеньор, я ніколи не помічала за Алісою бажання малювати. Вона навіть обрала курс географії у школі. Як може бути, що вона раптом стане художником?». Очиці чоловіка примружуються і стають зовсім вузькими, він витворяє на обличчі щось на зразок посмішки і пояснює «Дорога моя, відразу видно, що ви не знайомі з мистецтвом. У вашій сестрі всередині вічно жив геній. Зараз він прокинувся і готовий вийти на світ. І він вийде, не залежно від того, чи сприятимуть для цього обставини» . «Чого вам треба від мене?» запитую слабким голосом, втомлена від дурниць в моїй голові і в повітрі між нами. «Аліса дуже любить вас. Вона попросила мене поговорити з вами і пояснити те, що вона, бідолашна, сама пояснити та й осягнути ще поки не в силі. Вона....». «Чого вам треба від мене??» перериваю його з явним небажанням слухати цей потік імпровізаційної фантазії. «Я заберу малу до себе в студію. Потрібно лише зробити деякі внески. Але тоді вона працюватиме, ви будете знати де вона знаходиться і вам буде легше її контролювати». «Аааа.... – подумала я – ви звернули до реального погляду на речі...». «Мені спершу треба побачити студію вашу і поговрити з сестрою».
_______
Нью-йорк стоїть переді мною розкритий, як невдалий подарунок. А заодно і лист з запрошенням до GSAP – факультету архітектури Колумбійського університету. Прямо на столі, лежить і пропікає собою сіру обстановку моєї кімнати. Десь здалека, десь справа від мене, доноситься тихе придушене «ненавиджу»... Та ось воно все ближче, все чіткіше, все голосніше звучить оте «ненавиджу!», лунає прямо біля мене, прямо в мені! І це вже я кричу – «ненавиджу!!» - і розриваю лист з запрошенням. Рву на маленькі шматочки. Шматочки розлітаються, кружляють навколо мене в божевільному танку, насміхаються і встеляють підлогу. Душно. Відчуваю, як трясуться руки. Як трясеться все навколо мене. Кидаюсь під ліжко, витягую старий колаж – колаж з фото Нью-Йорка, той, який я зробила ще будучи дитиною. Все життя йшла в напрямку цього міста. Цього університету. В школі. Мріяла і разом з батьками робила все можливе, щоб досягти своєї мрії. «Маєш!!» - кричу я, розриваючи колаж. «Маєш, маєш!!!» - як же болить, як тисне неймовірною вагою всередині. Гіганські хмарочоси розлітаються на шматки. На шматки розірваний колумбійський універ. Два роки злий колаж чекав своєї страти. «Маєш, маєш!!...»
_______
Студія. Велика зала з білими стінами. Така ж, як і всі студії. Навкруг картини і скульптури, навкруг журнальні столики і попільнички. Сигари прибрали. Я шукаю шприци або інші натяки на традиційне натхнення. Але, здається, тут усе прибрали. Аліса дивиться на мене спокійними, мирними очима. Її губи в напів-посмішці. Тут, серед мистецтва, болить голова. Незнаю, хто заплатив ті внески. Аліса вже давно малює в студії. Я проти. Вибору немає.
_______
«Аліса, повертайся додому. Давай житимемо, як раніше» - намагаюсь писати їй листа. Розмов у нас давно не виходить. Викреслю «давай житимемо, як раніше», бо всеодно це малореально. Як раніше - лише всією сім єю. Пишу: «давай влаштуємо наше життя і будемо щасливими». Яке ще наше? Хто буде щасливим? Усе поломано і залишки рознесено вітром. Викреслюю. Пишу: «давай поїдемо звідси обоє і...» І що? І що далі? Куди поїдемо? А навіть якщо поїдемо, то хіба знайдемо те, що нам потрібно? Що нам потрібно?... Довго мовчки дивлюсь листок з закреслиними фразами. За вікном темніє чужий світ. Раптом – дзвінок. Телефонують з госпіталя.
_______
Лежу на піску. Той самий важкий, мокро-сірий пісок. І чорна грохітлива безодня біля мене. Наушників не потрібно, скажені думки в голові вигадують свою мелодію. Бігти теж не потрібно – просто немає куди тікати. Всюди безвихідь, і мені не втекти. Аліса в реанімації. Занадто багато злого сильного героїну в ній, крихкій, маленькій. Мій банківський рахунок опустів. Вже серпень.. Головне, щоб Алісу врятували.
_______
Туман, гострий туман все покрив. Все з ́їв. Все тепер у нього у шлунку. Голова розколюється, небо скручується і розгортається, немов змія в передсмертних конвульсіях... Мені грає по нервах цей скрип. В голові закрутились картини і криві персонажі експрессіонізму ожили. Вони сунуть на стіни... «Досииить!!!» кричу я. «Ненавиджу вас усіх!!! Що ви зробили? Що ви наробили?? Хто ви такі??!!». Тіні стоять і дивляться на мене, прошивають очима мої рухи. Хаотичні рухи. Все хаотичніші, швидші, гнані диким абсурдом, я руйную. «Я знищу все тут і вас зітру!!» - трощу картини. Ламаю їх об скульптури!! Гіпс на підлозі, подоланий мною! Яскраві мазки красок розлазаться під моїми пальцями! Я все це ненавиджу, я все це бажаю зруйнувати, стіни, вікна!! Всю студію! «Забирайтесь геть, забирайтесь! Невинне дитя, вона вмерла!! Вмерла!! Вона лежить там, з відкритими зеленими очима, холодна!!». Гіпс під ногами, гіпс над говою, стеля летить, шипить на мене, кидається, вривається білими зубами в горло... Катаріна плаче! Мала чорноволоса дівчинка, вона кричить, як ненавидить свого тата! І її мама заливається істеричним сміхом прямо за моєю спиною! А потім закручує танго з класним керівником Аліси, вони танцюють на станції метро, ні, вони танцюють по моїх скронях! Тіні все ще слідкують за мною. Я бачу.. Я бачу як ці тіні перевтілюються в літак – літак падає вниз, крізь мене, крізь голову, через горло, перетинаючи грудну клітку, легені, серце, шлунок, бедра, коліна, падає аж до щиколоток, і я падаю з ним, поряд, а крізь ілюмінатори дивляться з німими обличчями.. батьки!!! Мої! Ні, не може бути, не хочу, не хочу, не хочу!!.... «Аліса жива!! – кричу я до них – Аліса жива! Ви не вірите мені?? Чому ви не вірите? Ви ніколи мені не вірили! Я б ніколи не дала їй отак вмерти! Вона жива, обіцяю!!».... Сльози, ридання, ножі по стінках моїх органів.
_______
В аеропортах завжди людно. Прохожі з рюкзаками і валізами, з білетами в руках, поспішають або чекають, втомлені або знервовані, зацікавлені або байдужі. І зараз - мимо мене пробігають тисячі обличь. Мій рейс – Лісабон – Нью-Йорк. Мої думки – порожнеча. Крізь натовп я бачу дівчинку – з білим, прямим волоссям. Погляд з великих зелених очей зосереджений на мені. Підходжу до неї... Що сказати?... «Я знаю, ти любила мене» - тихий її голос заповнює повітря і гамір аеропорту стихає. Здається, лунають не слова, а музика. «Я знаю, ти любила мене...». «Моя кохана дівчинко. Я любила тебе. Але зараз наші шляхи розходяться... Тебе чекають родичі на нашій батьківщині. Ти їх не пам ́ятаєш. І вони тебе не впізнають...». В руках у дівчинки – скринька. У скриньці сірий порошок. Попіл. «Пробач, що не вберегла тебе... Пробач, що не влаштувала для тебе дерев ́яного дому, адже всі мої збереження витрачені на оплату надії твого порятунку». Вона всміхається. Так м ́яко-ніжно. «Іди. Тебе чекає життя». «Життя, Аліса? Моє життя - тут» - і я вказую на скриньку. На ній – «Лісабон – Київ». «Наші шляхи розходяться...» ехо відносить мої слова десь під небо, десь в чисту блакить, а постать Аліси - тихо зникає. Залишаюсь наодинці. З моєю власною скринькою - білетом до Нью-Йорку...
ID:
336745
Рубрика: Проза
дата надходження: 12.05.2012 01:26:53
© дата внесення змiн: 12.05.2012 01:26:53
автор: kappa
Вкажіть причину вашої скарги
|